У березні 1919 р. в Україні почалося велике антибільшовицьке повстання. Більшовицький керівник України Християн Раковський наводив радянські дані, згідно з якими лише між 1 квітня і 15 червня 1919 р. в Україні відбулося 328 антибільшовицьких повстань. У цей час командуючий радянськими військами В. Антонов-Овсеенко писав про “поголовне повстання на Україні”. Відомі факти, коли значне українське село виставляло в цей час тисячні загони з кулеметами і навіть гарматами, відібраними у “червоних” чи “білих” частин.
В «Українському козаку» (21 вересня 1919 року) опубліковано бесіду з отаманом Зеленим, який згадує, що «За літо більшовики-комуністи добре допекли селянам, а особливо нашому селу Трипіллю, багато козаків, бувших моїх товаришів, похапали та позамучували. Та селяни за цей час вже самі зрозуміли, що таке «комунізм». На цей раз козаки самі відшукали мене і вимагали, аби я взявся за зброю…»
Вибух повстань відбувся попри відступ військ УНР з більшої частини території України та новий наступ більшовиків. Широка хвиля виступів була спровокована терором більшовицької ЧК, примусовими реквізиціями харчів і грабунками населення, що їх масово застосовували більшовики. Повстанський рух поширювався насамперед під національно-визвольними гаслами: за вільну Україну, проти іноземної влади, проти комісарів і їхнього терору.
15 липня 1919 р., через 265 років після Переяславської ради, отаман повстанців Данило Зелений (Терпило) у м. Переяславі в присутності десятків тисяч місцевих жителів урочисто проголосив скасування союзу із Москвою, укладеного гетьманом Богданом Хмельницьким. Влітку 1919 р. кількість селянської армії одного лише отамана Зеленого перевищила 30 тисяч бійців, які діяли одночасно і проти “білих”, і проти “червоних” російських загонів. Навесні 1919 р. козаки Зеленого захопили майже весь південь Київщини та пароплави на Дніпрі й перетворили їх на плаваючі фортеці, що блокували підвіз підкріплень і боєприпасів більшовикам.
Селянські “республіки” в Україні
На території України виникла низка самоврядних республік, керованих повстанськими командирами, більшість з яких приймають гасла національно- визвольної боротьби та українські національні символи.
У 1918-1922 pp. в Україні існувала низка селянських “республік”, вільних від більшовицької влади – “Трипільська”, “Ямпільська”, “Медвинська”, “Чигиринська”, “Мліївська” та ін. В таких “республіках” селяни з навколишніх сіл встановлювали власну адміністрацію, забезпечували господарське життя, організовували збройні загони, подекуди чисельністю в кілька тисяч бійців, та не допускали на свою територію більшовицьких регулярних загонів та банд. Однією з найбільш потужних була Холодноярська республіка, з центром у Мотрониному монастирі під м. Чигирином. Полк гайдамаків Холодного Яру від лютого 1919-го р. активно виступив на підтримку Директорії й надалі брав участь у всіх антибільшовицьких повстаннях. Сили повстанців Холодного Яру очолили брати Василь, Петро іОлекса Чучупаки, а після їхньої загибелі в боротьбі з більшовиками – інші отамани, які боролися до 1922 р., доки головних отаманів повстанців Холодного Яру не було хитрістю захоплено в полон. Під час перебування в київській в’язниці отамани Холодного Яру знищили охорону й захопили зброю, але загинули в перестрілці.
Повстанський рух та їх отамани
Практично в кожному селі України діяв один або одразу кілька повстанських загонів. Про масштаби боротьби свідчать повстання на краю українських земель. Зокрема, на Харківщині діяли десятки повстанських загонів.
Отамани Каменюк, Фетисов, Чередниченко, Перцев діяли на Чугуївщині; Кочубей – на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Загоруйко на Куп’янщині; Маслов і Циба – на Зміївщині, Чаплій – на Борівщині; Шкарупа – на Ізюмщині, Шкіль на Куп’янщині, Козлов на Барвінківщині тощо. Імена отаманів однієї лише Харківщини можна перераховувати досить довго: Перлик, Волох, Циглер, Шатровка, Брова, Іванюк, Каменев, Колісниченко, Кучма, Сова, Сироватський, Чередняк, Білецький, Печня, Маруся та ін.
Найвідомішим на Харківщині стало Балківське повстання. Великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до “Червоної армії” й пішли до лісу. Керівники повстання спішно провели військові тренування хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії. Валківські козаки надіслали вимогу червоним проголосити незалежність України. У різний час повстанці захоплювали основні міста Харківщини, крім самого Харкова, – Лозову, Ізюм, Краснокутськ. На півдні Харківщини партизанський рух тривав до 1923 р.
Не менших успіхів досягали повстанці на Кубані, на той час заселеній переважно українцями. Там діяли загони сотника Дубини, осавулів Іваненка та Кравченка, полковника Жукова, підхорунжого Василя Чуба, урядника Шпака, старшини Ляха, Москалева, Лавриненка, Захарченка, Ющенка, Книша, Скиби, Самсоненка, Пилюка, Сича, Капусти та багатьох інших. За час від 1 серпня до 1 листопада 1921 р. більшовики взяли на облік 52 загони повстанців. За даними ЧК, у цей час загони антирадянських повстанців на Кубані нараховували 3205 шабель, 829 багнетів, 72 кулемети і 2 гармати.
Ворог зазначав, що помітною стала тенденція до об’єднання невеликих загонів “у правильні військові одиниці, полки, бригади… на чолі з Кубанським військовим повстанським комітетом”. Одним з найвизначніших кубанських повстанців став Василь Рябоконь. Плавні рукавів р. Кубані займали простір між козацькими станицями, де діяли численні загони повстанців. Після багатьох успішних вилазок Рябоконь усе ж потрапив пораненим у більшовицький полон. Як писалося в радянському зведенні, коли Рябоконя привезли до станиці Полтавської, жінки кидали йому квіти, козаки підбадьорювали, а в сусідній станиці Слов’янській вигукували погрози на адресу “червоних”. У відповідь на український повстанський рух на Кубані зі станиць Полтавської, Медведівської і Урупської – як найбільш “контрреволюційних” – було виселено до Сибіру й Уралу майже всіх мешканців – понад 45 тисяч осіб, а на місце українців заселено червоноармійців з родинами. Станиці Уманську, Урупську та Полтавську було позбавлено їхніх історичних назв. їх перейменували на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську, а Поповичівську перейменували на Кагановичівську.
Особливо масовою повстанська боротьба була на Півдні України, Київщині та Поділлі. Повстання під проводом отамана Матвія Григор’єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів у 1919 р. було звільнено Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, Одесу. Повстання Григор’єва охопило тисячі містечок і сіл.
Не менш грандіозним був повстанський рух Нестора Махна, армія якого в різні періоди налічувала до 60 тисяч бійців. Махно, хоча й виступав переважно проти “білих” та “червоних” російських армій, не надавав системної підтримки українському державотворенню, часто шкодив діям українських урядів, оскільки був анархістом і виступав за самоврядність громад. Проте навіть така його позиція, незріла з точки зору державності, сприяла захистові інтересів українського населення від безчинств більшовицьких каральних загонів.
Українські повстанці діяли автономно, без зв’язку і скільки-небудь централізованого постачання, в умовах ворожого оточення, а часто й підпілля. Ще у жовтні 1920 р. керівник більшовиків В. Ленін визнав, що повстанці є дійсною силою в Україні, а радянська влада існує там тільки формально.
Для боротьби з повстанцями більшовики вживали найжорстокіших покарань. Уже на початку 1920-х pp. в СРСР діяло близько 700 концентраційних таборів, організованих за особистим розпорядженням В. Леніна. Крім ув’язнення, здійснювалися й масові депортації “неблагонадійного” населення.
Для дискредитації українського повстанського руху 1918-1923 pp. радянський режим упродовж десятиліть провадив масовану пропаганду, маючи на меті позбавити український повстанський рух його героїчних рис. Так, зокрема, було знято фільми “Звенигора”, “Весілля в Малинівці” та ін.
Більшість українських повстанців воювала як проти “червоних” російських загонів, так і проти “білих”, зокрема денікінців. Водночас частина українських повстанців на етапі боротьби з білогвардійцями (А. Денікіним і П. Врангелем) іноді діяла разом з більшовиками. Зокрема, армія Нестора Махна у листопаді 1920 р. взяла головну участь у прориві укріплень Перекопу, форсуванні Сивашу та захопленні Криму, який доти контролювався “білим” генералом Врангелем.
Кривавий терор
Після ліквідації регулярних армій своїх супротивників, Москва спрямувала головний удар на українських повстанців, а також на повстанців в інших регіонах, підконтрольних більшовикам, зокрема на Кавказі, Кубані й у Середній Азії.
В Україні розгорнувся кривавий терор. Для більшовиків масові убивства, катівні та переселення великих груп населення були основним змістом державної політики. Особливо масово терор застосовувався проти українських повстанців та українського населення, яке їм симпатизувало. Відомі численні випадки лютих звірств проти населення України. В одному лише Києві в 1920 р. ЧК було розстріляно 12 тисяч людей, не менше 8 тисяч за той же рік було розстріляно в Харкові.
При взятті Криму більшовиками було розстріляно всіх офіцерів та більшу частину солдатів армії генерала Врангеля, які не встигли втекти. Більшовицький уряд закликав усіх колишніх військових “реєструватися”, а потім, за результатами реєстрації, їх усіх було розстріляно.
Слід відзначити, що генерал П. Врангель, армія якого до листопада 1920 р. утримувала Крим, прихильно ставився до України, зокрема визнав її право на незалежність.
Причини “отаманщини” та проблеми цього явища
Наприкінці 1918 – початку 1919 pp. в регіонах владу контролювали військові. Цьому процесові значною мірою сприяла й військово-політична ситуація, що склалася в України після успіху протигетьманського перевороту на чолі з Директорією та з Січовими стрільцями в авангарді, який чи не одразу переріс у всенародне і, чим далі, не контрольоване повстання. Максимальне ж посилення впливів військовиків почало спостерігатися від часу поглиблення війни з більшовиками. Роль армії, її головнокомандуючого – головного отамана С.Петлюри, невпинно зростала в 1919-1920 pp. Події з грудня 1918 р. вказують на те, що отамани ставали безпосередніми провідниками та інтерпретаторами ідеології Директорії, тобто намагалися поєднати військові та політико-ідеологічні функції, що мало цілий ряд негативних наслідків, насамперед створювало гостру опозицію новій владі в містах. На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.
За таких обставин зародилося явище, що отримало назву “отаманщина”. Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії. Глибока роз’єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил. Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ліквідації сильної державної влади та постійної армії на користь створення своєрідної військово-адміністративної структури з мінімальними владними повноваженнями та до заміни регулярної армії загальним озброєнням українського народу. З цієї причини симпатії отаманів змінювалися у відповідності до зміцнення та росту активності існуючого режиму. Не зустрічаючи розуміння та бажання вирішити свої соціально-економічні проблеми, отаманські формування включалися у збройну боротьбу проти існуючої політичної системи. Територіальний принцип формування не давав змоги отаманам включитися у вирішення питання влади в загальноукраїнському масштабі, часто ставлячи їх в умови повної ізоляції.
Сільська “республіка” воювала з повітовим містом та іншими районами, відокремивши власну територію шанцями та засіками. Життя української провінції опинилося в руках сотен місцевих батьків-отаманів, які керували повстанськими добровольчими козацькими формуваннями. Вони захищали інтереси окремих сіл і містечок, інколи воювали між собою та проти міст де знаходилась ворожа селянам влада, від якої тільки й було користі отримувати накази та приймати каральні реквізиційні загони. Отаманщина охоплювала майже всю територію Південно-Східної і Центральної України. Різні дослідники та учасники тих подій називають різну чисельність отаманського руху. Так на серпень 1919 р. цифра коливається від 15 тис. (М.Капустянський) до 200 тис. (радянський свідок цих подій Б. Козельський). Якою була загальна кількість повстанців у 1919-1920 рр. – невідомо. О.Удовиченко вважає, що їх кількість сягала 50 тис., інші автори обходять це питання у своїх працях. У спогадах І.Мазепи фігурують імена близько 60-ти таких повстанських отаманів, хоча О.Удовиченко вважає, що їх було набагато більше. Найвпливовішими серед них були Григор’єв (Херсонщина, Миколаївщина, Черкащина, частина Катеринославщини), Махно (Північна Таврія, Катеринославщина), Зелений (Київщина), Ангел (Чернігівщина), Божко (Катеринославщина).
Провідною верствою отаманщини стала українська інтелігенція. Більшість отаманів походили з інтелігенції. Студентами були відомі отамани Микола Малашко, Гаврило Воробйов (Горобець). Значна кількість отаманів походила з кадрових військових – Ю.Тютюнник, П.Болбочан, М.Горобець. Отаманами ставали люди переважно з покоління 80-90-х років XІX століття. Ця генерація формувалась під впливом політизації українського національного руху. Переважаючою ідеологією руху був соціалізм. Соціалістичні погляди передбачали відмову від регулярного війська, народницький ідеал, романтизацію народних рухів (козацько-селянські повстання, гайдамацький рух). Тому вони не сприймали регулярного війська, вважали ідеальним обрання старшин козаками. Ці вихідці з української інтелігенції пройшли Першу світову війну, де здобули військову освіту. У них сформувалося враження, що всі питання можна вирішити шляхом насильства, військовими засобами, а війна виробила звичку до зброї, жорстокості. Поєднання соціалістичних поглядів, козацької романтики, намагання вирішити всі питання військовими заходами й породили той тип українського отамана, який і створив історичне явище – “отаманщину”.
У більшості повстанських загонів в момент їх виникнення була відсутня національна спрямованість. Чітко окресленого політичного забарвлення отаманські формування не мали, але найбільш впливовими у їх середовищі були представники українських есерів, більшовиків та анархістів. Значна частина повстанських загонів знаходилась під впливом ліворадикальної опозиції, яка обстоювала радянські гасла, і це завадило Директорії опанувати повстанський рух. Слід зазначити, що появі отаманщини сприяла також слабкість державного місцевого адміністративного апарату й центральної влади. Бракувало людей з організаторськими здібностями, політичним і юридичним досвідом та знаннями, що відбивалося на будівництві нового державного життя. Кожне політичне угруповання намагалось мати свій вплив на військові частини. Отамани знаходили підтримку “зверху”, в деяких високопоставлених чинників та партійних лідерів. Прагнення окремих воєначальників часто збігалися з намірами опозиційних до Директорії політичних сил. Загрозливим явищем ставали спроби шляхом отаманських заколотів з використанням військових формувань скинути Директорію та уряд УНР.
Багато отаманських формувань вели партизанську боротьбу на територіях, зайнятих більшовиками, головним чином на Київщині, Черкащині, Єлисаветградщині і Херсонщині. Там діяли загони отаманів К.Блакитного, Степового, А.Волинця, І.Гонти, С.Гризла, А.ГулогоГуленка, І.Струка, П.Хмари, В.Чучупаки, Я.Шепеля, Г.Яковенка та інших. Вони переважно перебували під впливом есдеків-незалежників та лівих есерів. Для керівництва повстаннями українські соціал-демократи (незалежники) на початку квітня 1919 р. створили Всеукраїнський Революційний Комітет, який після поповнення його представниками УПСР та Селянської спілки перейменували в Центральний Повстанський Комітет. На початку травня 1919 р. був сформований Головний Повстанський Штаб на чолі з незалежником Ю.Мазуренком та есером З.Малолітком. Ці революційні повстанські органи розташовувалися у м.Сквирі на Київщині і мали досить великий вплив на партизанські формування. Командир одного з найбільших загонів (у травні 1919 р. до 12 тисяч осіб) отаман Зелений був “незалежником”, а селянські ватажки Волинець, Гончар, Павловський та ін. були членами УПСР.
Незалежницько-есерівські лідери висунули революційну платформу, яка, на їхній погляд, найкраще відображала прагнення трудових мас: встановлення справжньої радянської влади (без більшовиків) у незалежній Українській Соціалістичній Республіці. Але вони ставили своїм завданням не тільки вигнання з України більшовицьких “російських завойовників”, але й боротьбу проти “внутрішньої реакції”, а під це визначення підпадала й Директорія. У своїх відозвах та наказах вони вели відверту агітацію проти політики Директорії та уряду УНР. Така дезорієнтованість і розпорошеність повстанських сил дуже шкодила українській визвольній боротьбі. На жаль, уряд та командування армії УНР не змогли налагодити систематичного керівництва повстанськими формуваннями, не мали постійних зв’язків з ними, або принаймні сталої координації дій повстанців та армії УНР.
Серед військово-політичних причин, які зумовили розростання “отаманщини” слід також вказати і на позицію провідників УНР. Так, голова Директорії В.Винниченко намагався впровадити в українському війську класові засади політичних комісарів, призначити на старшинські посади унтер-офіцерів. Велику шкоду у розбудові війська завдала боротьба між членами Директорії, невизначена позиція С.Петлюри, який намагався поєднати принцип регулярного війська та революційного отаманства. Спроби Січових стрільців подолати “отаманію” і навести порядок не підтримували діячі Директорії. Є.Коновалець згадував, що “замість, звернути всю свою енергію та увагу на організування військової сили для оборони України перед зовнішніми ворогами – Команда Корпусу Січових Стрільців мусила розпочати боротьбу проти ворога, який був у власній армії”. У своїх спогадах “З минулого” В.Андрієвський зазначає: “Взагалі сей спосіб, так сказати б, “ділання на клясові інстинкти” при організації армії наші соціялісти ввели ніби в систему”. Спираючись на бесіди із галицькими старшинами, що наступали на Київ, він зазначає, що серед багатьох повстанців панували грабіжницькі настрої, і лише через втручання Січових Стрільців “повстанці зі скреготом зубовним мусіли відмовитися від своєї “клясової” системи бодай у Київі”. Сам же командир Січових стрільців вважав помилковим кроком політику проведення Директорією загальної мобілізації, в основу якої було включення до війська цілих отаманських збройних формувань і збереження за ними отаманського провідництва та структурних принципів, а появу отаманщини вже в лавах Дієвої Армії УНР – головним негативним наслідком невдалої військової політики Директорії. До українського республіканського війська автономно було включено “армії” Григор’єва, І.Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Олександрійську (Степову) дивізію К.Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію І.Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Я.Орла-Гальчевського, загін Ю.Тютюнника та сотні – більших чи менших – загонів повстанських отаманів. Кадрова політика Директорії з її недовірою до фахових військових і призначенням на посади “революційно свідомих” отаманів руйнували військо і сприяли в ньому “отаманщині”. Були часи, коли головний отаман вже він не контролював ситуації у своїй армії.
Начальник оперативного відділу Штабу Дієвої Армії М.Капустянський згадуючи про складність налагодження взаємодії регулярної армії з повстанцями влітку 1919 р. писав, що характерною рисою отаманів було “небажання працювати вкупі і підлягати один одному”. Так, зокрема, отаман Зелений в другій декаді червня 1919 р відмовився наступати на Христинівку спільно з Київською групою Дієвої Армії на чолі з отаманом Ю.Тютюнником.Зелений (Д.Терпило) самочинно вирішив рушити на північ у напрямку до міста Біла Церква, маючи на меті згодом почати наступ на Київ. Після ж захоплення 24 серпня 1919 р. Запорізькою групою Білої Церкви, її керівникові полковнику Сальському лише за допомогою різних хитрощів (урочиста вечеря, обіцянка поділитися майбутніми військовими трофеями) вдалось умовити отамана Зеленого взяти активну участь в обороні міста від червоноармійців і погодитися на тимчасове підлягання розпорядженням Штабу Запорізької групи. Після відсічі більшовицькому війську, свідчить М.Капустянський, “оаман Зелений отримав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями й посунув далі на Канів”.
Показовим прикладом непослуху, анархічної поведінки отаманів була і бойова діяльність керівника Другої дивізії Армії УНР (Запорізька Січ), отамана Ю.Божка, який хоч і відзначався неабиякою хоробрістю, залишався, за висловом М.Капустянського, “типовим отаманчиком і авантурником високої марки”. Сам же підполковник Ю.Божко говорив, що став “отаманчиком першої категорії” свідомо – коли переконався, що на чолі армії стоять “нефахові люди”, які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту П.Болбочана, здійсненого О.Волохом з наказу С.Петлюри, Ю.Божко, для якого полковник П.Болбочан був у той час “єдиним авторитетом”, зрозумів, що українські визвольні змагання приречені на поразку – бо на чолі українського руху стоять “нефахові люди типу Петлюри”, а тому він, підполковник Божко, “робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням”. За невиконання наказів Штабу Дієвої Армії, відмову підпорядковуватись під час проведення військових операцій отаману Ю.Тютюннику 5 серпня 1919 р. було прийняте рішення про розформування Запорізької Січі, чому Ю.Божко вчинив значний опір. Навіть після того, як було прийнято рішення не розформовувати дивізію, а лише призначити замість Ю.Божка нового командира – полковника Бондаренка, Ю.Божко не підкорився, погрожуючи “збройно оборонити свої права”. У відкритому листі вояків Другої дивізії до головного отамана від 11 серпня 1919 р., козаки вимагали від С.Петлюри втрутитись, заявляючи, що “ми, Запорожці ніколи не можемо згодитись на те, щоби нами командувала людина призначена, а не нами вибрана по Запоріжському звичаю”. Втім, Ю.Божка таки було усунено від командування 26 серпня 1919 р. у Жмеринці.
Причини поразки визвольних змагань
Влітку та восени 1919 р. Директорії так і не вдалося повністю подолати прояви отаманщини, через що Дієва Армія УНР нерідко опинялась в надзвичайно скрутних ситуаціях. Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах та оточенні С.Петлюри, а й на ньому самому.
Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування. Відтак на території, номінально підконтрольній урядові УНР, майже повністю занепав режим центральної та місцевої влади, коли владні функції перебрали на себе військові керівники, які практично нікому не підкорялись і своїм свавіллям дискредитували Директорію УНР. Наслідком цього стало виникнення окремих “отаманських республік” – Млієвська (отамана Голого), Летичевська (отамана Волинця) та ін. Влада над українським селом перейшла до отаманів, а Україна розпалась на мікродержави, кожна з яких була не більше повіту, але називалася “республікою”, мала свою “політику”, “армію” та “фронт”. Наслідком був розпад України на приблизно 120 окремих республік, що, попри інші чинники, сприяло поразки українських національно-визвольних змагань.
У 1921-1923 pp. хліб, відібраний у селян з Південної України, масово вивозився до Росії та на експорт. На Україну було накладено непомірно важкий продовольчий податок, третину якого (28,5 млн пудів) вивезли до РРФСР. У цей час тяжкий Голодомор 1921-1923 pp. охопив південні регіони України. Кількість голодуючого населення України становила, за різними даними, від 4 до 7 мільйонів людей, з них від голоду загинули від 0,5 до І мільйона осіб. Голод у Південній Україні був зумовлений посухою, зменшенням посівних площ у результаті постійних бойових дій, а також вилученням харчів у населення в результаті примусових “реквізицій”. Попри вкрай тяжкий голод в Південній Україні в СРСР стверджувалося, що голод охопив лише район Поволжя, для допомоги голодуючому населенню якого організовувалися гучні кампанії, в тому числі за кордоном. Під час Визвольних змагань 1917-1923 pp. Південь України був одним із основних центрів антибільшовицького повстанського руху. Голод 1921-1923 pp. спричинив серйозне зменшення повстанського потенціалу в цьому регіоні.
Організована повстанська боротьба українського народу тривала до 1923 р., доки від рук більшовиків не загинули головні повстанські командири України. Припиненню повстанської антибільшовицької боротьби українського народу сприяв перегляд більшовиками своєї політики, зокрема відмови від “продрозверстки” (організованих конфіскацій і грабунків харчів у сільського населення), а також запровадження українізації. Ці кроки були зроблені Москвою задля того, щоб роззброїти населення, приспати українське суспільство та згодом відновити репресії ще в більшому масштабі, що потягнуло за собою вкрай тяжкі наслідки для українського народу, включно з загибеллю мільйонів українців унаслідок Голодомору 1932–1933 pp.. У роки повстань український народ виявив значну силу та готовність до боротьби за власну державу.
Джерела та література
- Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1919. – 616 с.; Героїзм і
трагедія Холодного яру. Збірник. – К., 1996. – 316 с. - Михальчук В. Погроми в Україні і боротьба Симона Петлюри з ними //Літературна
Україна. – 1994. – 9 червня - Удовиченко О. Україна у війні за державність. – К., 1955. – С. 117.
- Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927. –
С.142.
Автор: Бабчук О. П.