Отаман наш Зелений-Терпило – України і гордість і сила

Тривалий процес державотворення  приносив у життя нашого народу героїку звитяжних перемог. З часів Київської Русі і до сьогодні Київщина, і , зокрема, наше село Трипілля не було осторонь державотворчих процесів.

Особливо яскраво в історію Трипілля ввійшов період 1917-1921 рр., коли село стало центром повстанського руху за незалежну державу, який очолив наш земляк Данило Терпило (Зелений) –  військовий і громадський діяч, командир І-ої Дніпровської повстанської  дивізії під час  Української революції 1917-1921 рр., славний син України, палкий борець за Українську державу.

На той час він уже стояв на позиції сучасних європейських цінностей: свобода слова, політичні уподобання, виборна система влади, національна держава і панування в ній державної мови – української.

Загинув у 33 роки – у віці Ісуса Христа.

Дослідниками повстанського руху за здобуття української державності (1917-1921 рр.) на території Київщини, особливо вирізняючи постать отамана Зеленого, були: трипілець Микита Федорович Петриченко; вчитель історії Михайло Карасьов; обухівський краєзнавець Юрій Корнійович Доматенко; трипільський краєзнавець Катерина Іванівна Буренко; письменник, краєзнавець, дослідник визвольної боротьби українців за свою державу у І пол. ХХ ст. Роман Коваль. Він ознайомившись з великою кількістю архівних матеріалів, документів та свідчень очевидців, деталізував відомості про отамана  Зеленого у своїй книзі «Отаман Зелений», що була перевидана чотири рази. 

Спогади про Зеленого

Наводяться не тільки думки червоних і оточення Симона Петлюри про  Зеленого, а й погляд на ті події  жителів Трипілля з якого більшовики зробили “одну майже головешку”. Дуже глибоко і правдиво відтворив образ отамана Зеленого письменник Роман Коваль. Йому вдалося побачити отамана  очима жителів Трипілля і навколишніх сіл, з документальних матеріалів, а також очима Левка Євгеновича Чикаленка. Ось фрагмент його спогадів: “Отаман розповідає про свої бої з більшовиками. Складно… ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує;  жодного чванливого слова. Чується об’єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю  підливає отаманові його джура чи виночерп, літній  уже “дядько”, і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він, власне, не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по-панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно із скромности, зменшує вагу своїх учинків… Отаман оповідає… і все бадьоро, весело” [10, c.8].

Оце спостереження – «не відрізняє отамана від себе» – про надзвичайно важливе. Саме такі стосунки формують справжню народну владу! Міцна та держава, якщо народ не відрізняє себе від влади.

Чикаленко звернув увагу і на “надзвичайну міць  духову” Зеленого, “свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору”. А Марко Шляховий, який після невдалого повстання на Васильківщині впав був духом, “від одного погляду (на Зеленого) утішивсь, бо бачив, що в його очах живе повна надія на щось гарне, а тут мені тільки цього й треба було”. От, що значить, коли отаман бадьорий і впевнений у собі. А Зелений ще й з посмішкою воював. Якщо отаман у смертельній небезпеці жартує, ситуація вже не здається такою загрозливою і в козаків  з’являється впевненість і бадьорість духу, а це запорука перемоги [10, c.9].

А ось як свідчить  полковник Всеволод Петрів про те, що дисципліна у Дніпровській дивізії була зразкова, спростовуючи хибну точку зору на зеленівців, як на збільшовичених анархістів схильних до ярмаркування по чужих кишенях: “То був не сон, писав В. Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР. – Я бачив ці  веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану), як Січові Стрільці…” [5, c.117].

Слід зазначити, що Дніпровська повстанська дивізія отамана Зеленого діяла поруч серед таких великих повстанських зєднань: Махна, Григорєва, Тютюнника, загонів Струка, Волинця.

Дослідник з Одеси Віктор Савченко, який писав  про українських отаманів для російської аудиторії, назвав Зеленого “благородним розбійником”, шо пролив “cтільки своєї і чужої крові”. Назвати ж розбійником отамана народного війська, слава якого випереджала його полки, могла тільки недалека й чужа людина, байдужа і до поразок, і до перемог нашого народу.

Обухівський краєзнавець Юрій Доматенко зазначив: “Зелений мав харизму. Ніхто з трипільців про нього погано не відгукувався…Він був не тільки людиною слова але і діла…” [10, c.9].

Отож, звернімося до віддалених спогадів та переказів жителів села Трипілля, які доносять до нас колорит епохи, малюють образ напівлегендарного отамана.  Жителі розповідають:

« Зелений був середнього росту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався та руку кому здавить – не витримували, сильний був. Ходив швидко»

«Зелений був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний був, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса рижі.»

« Одного разу Зелений прийшов до мого дядька. Сиділи, обідали. Коли це у двір зайшла гетьманська поліція. Зелений сховався у клуні. Учепився за бантину і висів так. Поліцаї все перерили і не вірять – бачили, як у двір заходив. А тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. тоді дядько погукав  Зеленого і той упав, бо зомліли руки. Убився б, клуня ж висока, аби не  купа проса, куди він упав.»

«Як вернувся Зелений з фронту, то була саме гетьманщина. У Трипіллі, у Ржищеві, у Григорівці – скрізь  стояла поліція гетьмана, гайдамаки і німці. Одного разу погукали Зеленого в поліцію, ьо побачили, що він чимось не тим займається: люди якісь до нього ходять, то він десь по лісах бродить. Як погукали, то Зелений відповів: «Добре, ждіть, прийду». А сам зібрав хлопців-брати його та товариші давнішні – і прийшов. Побив їх, ще багачів декоторих побив і став править у селі. Убитих потопив у річці Красній.

Тоді з хлопцями подалися до Ржищева, там поколошкали куркулів. А під Кагарликом потрапили в засаду. Дванадцять чоловік з Трипілля там убили. Батько мій як узнав про це, то і каже: «Догралися. Великий похорон був у селі»

«Коли Зелений зайшов у Кагарлик, то провів там сходку. Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде. Казав «Скрутять вас комуністи в баранячий ріг, а ви сидите!» »

«Оголосив Зелений по селах  мобілізацію. Стали сходитись у Трипілля. У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці. А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали.Ми малі були, крутилися там, поки не видивились – то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав. А як зібрав Зелений силу, то пішов на Київ на гетьмана».

«Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут у кржній гопі – склад зброї, а в кожній хаті – друг, товариш. Вибить його з Трипілля було – це все одно, що он того дуба вирвать. Попробуй. Даже як убили його – то і тіла не знайшли»

«Як Зелений баржі брав? Узнавав коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах, проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, – у воду і на той бік. А Зелений притягнув баржу до берега і людей згукує – хліб роздавати ».(8.с.16-18)

Зелений не визнавав “золотої середини”, особливо коли це стосувалось

мобілізації до війська. Тут він був невмолимий – за громаду мусять воювати всі. І мобілізовував хлопців до війська.

Із спогадів жителів:

«Збираючи загін Зелений зупиняв солдат,котрі верталися з фронту, і силою заставляв служити в нього. Добував де міг зброю, коней».

«Прийшов Зелений до мого батька. Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого,тепер  Зелений агітував і батька – за вільну Україну, проти жидів і руських. Батько полаявся з ним, угрів його пужалном, і Зелений пішов ні з чим».

«За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов бандит був. Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були».

«Зелений командував тут над усією округою. Нікого не признавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля. Боялися всі його».(8,с.31-32)

Чому ж мав таку силу Зелений? Чому за ним, а не за іншими пішли наші діди і прадіди? Тому, що був сильний, розумний, відчайдушний, красивий і веселий. І мав дар слова і про людей дбав [8, c.11].

То чи був отаман Зелений бандитом, як стверджували більшовики, чи амбіціонером, як змальовувало його середовище Петлюри, чи “благородним розбійником”. Чи все таки народним воєначальником, який ущент розбивав червоні та білі московські полки, розносячи світом славу про силу української зброї та духу [10, c.10].

 

отаман Зелений у центріНа фото Данило Терпило (Зелений) – у центрі. Ліворуч – сотник Дмитро Любименко,  праворуч артилерист Василь Дюжанов (1919 р.).

 

На той час  фотографії Зеленого зберігати було небезпечно. За це карали стратою. Проте, нам, нащадкам, вона дісталася, дякуючи родині Любименків, де їх родич, Дмитро Дмитрович, був сотником у дивізії Зеленого і воював в лавах бійців за незалежність України.  З старого побляклого фото, яке вдалося  зберегти  дивиться на мене “бандит” Зелений.  Данило Ількович Терпило, зовсім молодий, красивий мужчина – вольовий, мужній, легендарний герой визвольної боротьби українського народу на початку буремного ХХ ст.

 

Псевдонім

Зелений – це псевдонім. Хочеться зазначити, що й досі невідомо за яких причин і коли саме взяв собі цей псевдонім відомий трипільчанин. Щодо цього існує чимало різних версій. Згідно з першою, Терпило став Зеленим через власний одяг. Він, мовляв, довго носив зелену солдатську шинель.

Згідно з другою, один з партизанських таборів Данила був розташований на великій зеленій горі, і саме її колір і визначив його псевдонім. Суть третьої версії полягає в тому, що повстанський ватажок взяв собі це їм’я, бажаючи протиставити себе представникам інших політичних кольорів – червоного, білого та жовто-блакитного. Прибічники четвертої версії стверджують, що за Терпилом закріпилося звичайне прізвисько, яке дав йому Симон Петлюра, бажаючи цим підкреслити, що у порівнянні з ним, головним отаманом армії УНР, Данило був ще «молодим та зеленим». Нарешті, існує і п’ята версія (її висунув краєзнавець Фесенко) за якою Данило Ількович взяв собі ім’я свого близького друга – Мирона Зеленого, який загинув під час першої російської революції. Саме ця версія, на думку дослідників, і є історично – достовірною [7, c.11].

Біографія Данила Терпила

Народився  Данило Ількович 16 (28 ) грудня 1886 р. у Трипіллі на Київщині у багатодітній сім’ї. Батько Данила – Ілько Лаврович Терпило був столяром, із столярства й жив. В сім’ї у нього було п’ять синів та п’ять  дочок. Старший син Савка, помер ще до революції. Другий, Гордій, возив пошту з навколишніх сіл в Обухів. До столярного діла був невдалий,любив заглянуть у чарку. Так і коней колись утопив у болоті п’яний. Коли Ілько постарів та осліп, то доживав коло Гордія віку. Третій – Грицько. У нього були золоті руки. Робив людям столярку і гроші мав. Воював разом з братом за незалежну Україну. У 1937-му  дали йому за бандитизм 10 років,потім лист був з Башкирії, що вертається додому,та так і не вернувся. Добрий столяр був і Опанас,учадів від диму, хата в нього згоріла, жив з своєю сімєю в погребі. А п’ятий із синів, Данило, також був гарним столяром.Всі дочки заміжні, всі сини, крім Данила, жонаті.  Їх дуже великий рід і досі живе в Трипіллі (8,с.14-15 )

Ось як з гордістю пише про народження Зеленого член спілки письменників України, член спілки художників України, наш земляк Михайло Горловий:

Не розбійник, не вуркаган,
Це прадавня проснулася сила.
Народився у нас отаман,
У Ілька, у Терпила.

Закінчив церковно-парафіяльну школу і двокласне земське училище у Трипіллі.

Під час революції 1905-1907 рр. став членом соціалістів – революціонерів, яку очолив у 1906 р. Уперше був арештований 1907 р. Просидів у в’язниці три місяці. У 1908 році за “прикосновенность к государственному приступлению” Данило Терпило був удруге заарештований, засуджений і висланий до Сибіру на три роки – в село Холмогори Архангельської губернії.

Деякі історики зображували Данила Терпила політично незрілим і малосвідомим, мовляв, через це і проблеми з ним виникли в Петлюри. І це говорять про учасника I-ої Російської  революції, про політичного засланця, який три роки спокутував свої неіснуючі гріхи в архангельському краю. Завдяки жандармському уряднику, який склав список вилучених у Терпила книг, маємо уявлення про те, що читав у засніженій Усть-Цильмі Данило Терпило. У списку вилучених видань значилися твори Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицкого, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Тараса Шевченка. Усього було вилучено 58 видань, із них понад 40 – українських [10, c.446]

У 1914 р. Данило Терпило повернувся в Трипілля і того ж року був мобілізований на Західний фронт, де служив у 35-му корпусі. Дослідник В. Горак твердить, що Данило Терпило дослужився до звання капітана, а О. Вишневський пише, що був він молодшим старшиною, зазначаючи, що мав талант “доброго організатора і промовця”. Є також дані, що Данило Терпило побував у німецькому полоні.

У 1917 р. Данило Терпило повертається в Україну, навчається у Житомирській школі прапорщиків. Після Жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом, Трипільська організація українських соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці – Трипільську, Черняхівську, Обухівську, Великодмитрівську волості.

На фото Данило Терпило – писар 35-го корпусу Західного фронту У листопаді 1918 р. Директорія почала повстання проти гетьманату Скоропадського. На Трипільщині повстання почалося 21 листопада. Воєнізований загін повстанців очолив Данило Терпило (Зелений). Після взяття Григорівської “бастилії” сміливим ударом повстанці зламали опір кайзерівців і звільнили Обухів.

У листопаді 1918 р., визнавши верховенство Директорії УНР, Терпило створює трьохтисячну І Дніпровську повстанську дивізію, яка спільно із загонами Петлюри та січових стрільців у грудні 1918 р. займає Київ.

За що боровся отаман Зелений

Зелений виступав за радянську владу, але таку, в якій були б представники різних партій. Проте після спроби червоних реформувати загони Зеленого на зразок Червної армії, змінює рішення. 25 березня 1919 р. з Києва на місця пішла телеграма про оголошення Зеленого поза законом.У той час Зелений заявляв: “Ми домагаємося такого:

1)Україна мусить бути незалежною національно, культурно, економічно, а щодо федерації, то  така повинна бути вільна.

2)Вся влада на місцях належить робітничо-селянським радам, а в центрі – радам Рад без усякої партійної диктатури.

3)Влада на Україні повинна бути в місцевих людей – українців (усіх живущих на Україні).

4) Комуни силою ніхто не повинен заводити, коли на це не має згоди народу” [4, c.114].

Весною 1919 р. осередком повстанського протибільшовицького руху стало Трипілля, де діяв отаман Зелений. Уже тоді, він мав справжню селянську армію, що нараховувала близько 35-ти тисяч повстанців.

У ході громадянської війни Зелений зрозумів, що для України не було іншої загрози, крім двох агресивних, антагоністичних сил – російської білогвардійщини і російського більшовизму, які й чути не хотіли про її незалежність, державність.

Селянське повстання проти більшовиків охоплює Київський, Сквирський, Таращанський, Васильківський та інші повіти. Важливою подією став районний селянський з’їзд Київського та Васильківського повітів, звільнених від більшовиків, що відбувся 25 квітня 1919 р. в містечку Германівці Обухівського району. Його делегати висловилися на підтримку Директорії та опір більшовицької агресії. “Зелені” загони були численними, добре озброєними, мали надійну агентуру в селах і містах на півдні Київщини. Вони не були в ізоляції і мали зв’язок з Директорією, з підпільними центрами Києва.

У травні 1919 р. більшовицький уряд направив групу військ, у складі яких була 21 тисяча чоловік, на придушення руху “зелених” на Київщині. У червні 1919 р. зав’язалися жорстокі бої червоних військ з повстанцями на території Обухівського району. У липні 1919-го “зеленівці” в бою за Трипілля загнали в пастку два більшовицькі полки та Інтернаціональний батальйон. Цей розгром увійшов у радянську історію під назвою “Трипільська трагедія”.

Рух повстанських загонів, керований отаманом Зеленим, вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину: в захопленому “зеленівцями” Переяславі Данило Терпило вдався до символічного акту. Найвищим щаблем патріотичного сходження отамана стало 15 липня 1919 р., коли комдив Зелений у Переяславі, в присутності козацтва і місцевого населення, за участі великої кількості священників урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 р., змивши таким чином ганьбу з чола Богдана Хмельницького.

Москалі з відповіддю не забарилися. Того ж дня скинули на Трипілля, звідки походив отаман, 15 пудів бомб. Начальник штабу червоної Дніпровської флотилії і командир загону військової авіації радісно рапортували керівництву: “Сегодня..  эскадрилия в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар. Приминение Авиации на Трипольском направлении признано необходимым Советом Обороны Республики” [6, c.38].

20 липня 1919 р. Трипілля втретє було взяте більшовиками. Зелений відійшов на захід і сконцентрував свої сили в районі Біла Церква – Тараща. У вересні того ж року отаман Зелений з одним із своїх загонів відвідав Кам’янець-Подільський, де зустрівся з представниками Директорії і особистого із Симоном Петлюрою. Українські соціал-демократи влаштували Зеленому зустріч, вітаючи отамана як хороброго борця проти “червоної і чорної реакції”.

Всю осінь він вів інтенсивну партизанську війну з денікінцями. Зоною діяльності партизанських “зелених” загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. У жовтні 1919 р. Зелений вступив у бій з денікінцями і був тяжко поранений: бій стався неподалік Канева. Дорогою до Трипілля отаман помер у селі Стрітівці. Похований Данило Терпило в Трипіллі на березі річки Красної на кутку Забродівщина. Могила не збереглася.

У 1919-1926 рр. у Тацівському лісі діяв партизанський загін ім. отамана Зеленого, але за спогадами члена Цупкому Осипа Думіна про Гощівський партизанський загін та партизанський загін ім. отамана Зеленого в 1919-1921 рр. “зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія”.

“Не знайшлося між його старшинами ні одного здібного зайняти місце творця іспанських (Дніпровських) дивізій.

Ні один із зеленівських старшин не мав у собі тих так потрібних селянському провідникові прикмет: особистої хоробрості в першу чергу, далі матеріальної безінтересованості, великого організаційного хисту, а що найважніше – уміння навіть серед найтяжчих умовин додати бадьорості своїм підлеглим. Вже в кілька днів після того, як зеленів ці поховали свого отамана, почалась трагедія. Визначніші старшини зеленівської армії порозумілися з денікінцями, продавали їм військове майно, а гроші ділили між собою і за їх до безтями пиячили” [1, c.138].

Ось так закінчив своє життя чи то “борець за справедливість” – для своїх однодумців”, чи то “грабитель и насильник” – для радянської влади. Але в пам’яті українського народу він обов’язково залишиться захисником і патріотом своєї нації. І нехай досі невідомо, де поховано тіло батька отамана, але душа його навіки схована в народних думах та піснях, а також в серцях вдячних українців, які ніколи не забувають своїх героїв.

Нарешті прийшов омріяний час, якого так довго чекали Трипільщина і вся Україна, – про Зеленого і його козацтво сказане слово правди. Її ми чуємо з розповідей близьких і рідних, з уст самого Зеленого. Він говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битись за визволення України від всіх її ворогів”.

Автор: Катерина Буренко

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

 

  1. Буренко К. І., Трипілля в течії віків. – К.: Прес-КІТ, 2012. – 496 с.
  2. Горак В., Ратні дороги отамана Зеленого//День. – 2006, 11 березня.
  3. Домотенко Ю.К., Легендарний трипілець//Музеї України. – 2006, №3.
  4. Домотенко Ю.Л., Отаман Зелений//Нація і держава – 2005, 31 жовтня.
  5. Домотенко Ю.К., Хто він Отаман Зелений?//Урядовий кур’єр.- 2005,25 жовтня
  6. Думін О., Месники. Спомин партизанки на Великій Україні//Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів-Київ: накладом в-ва “Червона Калина”,
  7. Карасьов В.М., “Бандит” Зелений. – К.,
  8. Коваль Р., Отаман Зелений. 3-тє видання. – 2014.
  9. Коваль Р., Отамани гайдамацького краю. 33 біографії. Володар Київщини Зелений. – К., – с. 242-259.
  10. Петриченко М.В., Данило Ількович Терпило (Отаман Зелений)// Охорона культурної спадщини Київської області. – К., 2006.
  11. Петриченко М.В., За здобуття української державності//Обухівський край. – 1993, 18,25 травня.
  12. Петриченко М.В., “Самістійник” отаман Зелений//Культура і життя. – 1990, № 11, 18, 46.

 

 

[DISPLAY_ULTIMATE_SOCIAL_ICONS]