Меланочка ходила,
Василечка просила.
– Василечку, мій братечку,
Пусти мене у хаточку.
Радуйтеся, люди,
До вас свято буде,
Столи застеляйте,
Нам пиріг давайте.
Новий рік – одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят.
У давніх слов’ян, як і в багатьох землеробських народів, рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянського року стало 1 вересня. І тільки 1700 р. Петро І ввів січневе літочислення, хоча в Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили XIV-XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічати Новий рік 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч і тривалий час не визнавалась широкими масами.
Серед українського селянства аж до початку ХХ ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Новорічні свята вважалися чарівним часом. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. Й досі живе віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому фоні формувалися звичаї та обряди.
Традиційна новорічна обрядовість українців – це ціла низка зимових свят, навколо яких протягом віків склався надзвичайно багатий багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року (за старим стилем) українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя, зараз ці свята припадають на 13 та 14 січня.
Вечір 31 грудня (за старим стилем) називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних святкових ритуалів та ворожіння.
Специфічними складовими традиційного українського новоріччя були величальні обходи і поздоровлення (щедрування – 31 грудня, на Меланки і засівання – 1 січня, на Василя), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками (Маланка, Коза) та ін. Деякі з них широко побутують і донині.
МАЛАНКА (Меланка) – традиційний новорічний обряд із використанням масок, назвою він зобов’язаний святій Меланії.
За давньою традицією роль Маланки грав хлопець, переодягнений у жіночий народний костюм, інші ролі також виконували парубки і лише подекуди мелан кували дівчата.
Цей обряд походив від звичаїв давніх слов’ян, у ХІХ ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, яка все робить недоладно: б’є посуд, миє піч водою, лави підмазує глиною і таке інше. У деяких селах виконували колективний загально сільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок та колективну трапезу.
РЯДЖЕНІ (перебрані, перебиранці, цигани) – традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. У давнину ряджені виконували важливі релігійно-магічні функції, але зараз цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад.
Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні – Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь; з культом предків пов’язані антропоморфні маски Баби і Діда, а також маски змішаного походження, напр. Чорта. Популярними були побутові маски – Маланка, Василь, Наречений і Наречена; соціальні – Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал; етнічні – Циган, Єврей, Турок; професійні – Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець та ін.
Таким чином структура традиційного рядження по-своєму відображала реальний світ соціально-побутових відносин в українському селі.
ЩЕДРУВАННЯ – давній звичай українських обходів, під час яких групи щедрувальників піснями славили господарів, бажали їм здоров’я і достатку, за що й отримували винагороду. Щедрування супроводжувалося магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Щедрівки співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від колядування, щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви, на кінець ХІХ ст. цей обряд став переважно явищем народної творчості, таким він зберігся й до сьогодні.
ЗАСІВАННЯ (посипання) – давньослов’янський новорічний звичай. Посівальниками мають бути чоловіки або хлопчики, оскільки існує повір’я, що першим на Новий рік мав зайти в хату чоловік, щоб все було добре і в родині, і в господі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібними зернами і бажаючи господарям щастя, здоров’я, щедрого врожаю, виконувалися речитативом, наприклад:
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Горох, чечевиця,
І всяка пашниця,
Внизу корениста,
Зверху колосиста,
Щоб на майбутній рік
Було більше, ніж торік.
Щоб всього було доволі
І в коморі, і на полі.
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком Вас вітаю!
Посівальників, що ходили від хати до хати, приймали, як бажаних гостей, там, де були незаміжні дівчата, запрошували сісти за стіл (щоб свати сідали). Господарі винагороджували посівальників гостинцями. Зерно, яке розсипали по хаті, викиду вати не можна було, як правило, господиня його збирала і давала домашній птиці.
Автор: Терпило Т. М.