З часів Київської Русі і до сьогодні, Київщина, зокрема, наше село Трипілля не було осторонь державотворчих процесів. Особливо яскраво в історію Трипілля ввійшов період 1917-1921 рр., коли село стало центром повстанського руху за незалежну державу. Тоді, повстанський рух, в так званій «Трипільській Республіці», очолив наш земляк Данило Терпило (Зелений) – військовий і громадський діяч, командир І-шої Дніпровської повстанської дивізії, славний син України, палкий борець за Українську державу. Він вже тоді стояв на позиціях сучасних європейських цінностей: свободи слова, політичних уподобань, виборної системи влади, національної держави і панування у ній державної мови – української.
У пошуках інформації щодо особливостей тих подій на теренах рідного краю, я дізнався, що дослідниками повстанського руху за здобуття української державності (1917-1921рр.) на території Київщини були: трипілець Микита Федорович Петриченко; вчитель історії Михайло Володимирович Карасьов; обухівський краєзнавець Юрій Корнійович Домотенко; трипільський краєзнавець Катерина Іванівна Буренко тощо.
Письменник, краєзнавець, дослідник визвольної боротьби українців за свою державу у першій половині ХХ століття Роман Коваль, ознайомившись із великою кількістю архівних матеріалів, документів та свідчень очевидців, деталізував відомості про отамана Зеленого у своїй книзі «Отаман Зелений». У ній наводяться не тільки думки «червоних» та оточення Симона Петлюри про Зеленого, а й погляд на ті події жителів Трипілля.
У процесі пошукової роботи я детально ознайомився з матеріалами цих досліджень, а також із спогадами своїх односельчан і зробив висновки. Я проаналізував ще раз матеріали про життя та діяльність Зеленого, хронологію подій того часу та військових боїв, тісний взаємозв’язок Данила Терпила з своїми козаками, їх життя та участь у визвольних змаганнях та показав, що не зважаючи на різні долі, вони всі були об’єднані єдиною ідеєю – БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ.
Проотамана Зеленого сказано і написано багато, але за кожним лідером, за кожною ідеєю стояли десятки, сотні, тисячі козаків, які в ті грізні роки билися за визволення України від всіх її ворогів.
Без сумніву, Данило Терпило був знаний в окрузі задовго до 1919 року. Заслання, фронт, а також численні родичі й друзі у такому великому і своєрідному волосному містечку, як Трипілля, сприяли росту його авторитету. Тай чоловік він був неабиякий – розумний, інтелігентний, сміливий і удачливий. До таких зажди горнуться люди.
Маємо згадку про це і в документах. Так, на Трудовому конгресі зібраному Директорією, «уже тогда выделялся среди других левых украинских эсеров трипольский их лидер, бывший писарь Зеленый»,- пише у своїх спогадах М.Скрипник.
Обухівський краєзнавець, Юрій Домотенко, зазначав: «Зелений мав харизму. Ніхто з трипільців про нього погано не відгукувався…Він був не тільки людиною слова, але і діла… ».
Під знаменами Зеленого у 1918 році пішла більшість чоловічого населення краю. Тож, коли в Трипільській, Обухівській, Германівській волостях почав діяти організований опір окупантам, молодь Придніпров’я масово підтримала його. Так, із села Халеп’я в козацьких сотнях і батальйонах Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого служило понад двісті молодих козаків. Більше сотні із села Щербанівки. У Трипіллі Зелений мав перший та другий полки, якими командували Максим Удод (Підкова) та Максим Терпило – вони складалися в основному з трипільців. Але, на жаль, всіх не можливо назвати, бо не причетних до боротьби на Трипільщині майже не було. Козаки Зеленого із зброєю в руках підтримували українську національно-визвольну революцію. Рух «зелених» масово підтримували всі села правобічного Київського повіту. Різні люди, як за політичними переконаннями, так і за майновим чи соціальним становищем. Їх усіх єднала одна спільна мета – боротьба за волю України.
Зелений не визнавав «золотої середини», особливо, коли це стосувалось мобілізації до війська. Тут він був невмолимий: «за громаду мусять воювати всі…» – і мобілізовував хлопців до війська.
Із спогадів жителів: «Збираючи загін, Зелений зупиняв солдат, котрі верталися з фронту і силою заставляв служити в нього. Добував де міг зброю, коней».
Боєздатність Дніпровської повстанської дивізії на той час була досить міцною. Серед козаків панував високий український патріотизм і велике прагнення бачити Україну вільною і незалежною. Вони воювали, як з більшовиками, так і з білополяками та німецькими загонами, що виступали на боці Гетьмана Скоропадського.
А ось як свідчить полковник Всеволод Петрів про те, що дисципліна у Дніпровській дивізії була зразкова, спростовуючи хибну точку зору на «зеленівців», як на збільшовичених анархістів, схильних до ярмаркування по чужих кишенях: «То був не сон,- писав В. Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР, – Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану), як Січові Стрільці…»
Слід зазначити, що Дніпровська повстанська дивізія отамана Зеленого діяла поруч серед таких великих повстанських з’єднань: Махна, Григор’єва, Тютюнника, загонів Струка, Волинця.
Хочу також звернути вашу увагу на те, що в той буремний час, в Трипільській Республіці, осередком якої стало містечко Трипілля, вже тоді зароджувались перші витоки демократії, а також свої закони і правила, за якими доводилося жити селянам. Вся влада в руках була у отамана, людини не тільки слова, але і діла, який боровся за свій народ спираючись на силу і шаблю. Компроміс означав для нього зраду. Хоча часто слово сказане авторитетною людиною мало велику вагу. Народ, мабуть в той час, через це захоплювався отаманами, а не політиками, тому, що за словами політиків дуже рідко стояла і стоїть дія. І хоча отаман був диктатором, який уособлював в собі три гілки влади: законодавчу, адміністративну, судову, але діяв він виключно на користь людей, захищаючи життя і землю кожного. Жорстока диктатура, але селяни за ним ішли… Чому? Більшовики не залишили їм іншого вибору. В ті часи, якщо ти хотів пересидіти, то це не проходило. Більшовики приходили до кожного і забирали все. Хоч спочатку у людей була ще якась надія на них: в Петлюрі і Скоропадському люди розчарувались, так може більшовики виправдають їхні надії.
Отамана козаки називали «батьком» – оце і вся відповідь. Козаки, прості селянські дядьки не відділяли себе від своїх отаманів – їх боялись і любили, адже ті воювали разом з повстанцями пліч-о-пліч, а не відсиджувались в штабах. А коли отаман впевнений в перемозі, то його впевненість передається і козакам. Данило Терпило жив своїм розумом, а головне потребами і настроєм своїх козаків, які знали, що їхня справа – бити ворога так, «щоб у того в носі свистіло».
Знаючи, що шлях до українського серця лежить через вирішення земельного питання, що селянин піде за тим, хто дасть йому наділ землі, Зелений взявся за розв’язання цієї проблеми. В статті окупаційної газети «Більшовик» обурено писали 10 квітня 1919 року, що Зелений їздить повітами із двома нотаріусами і роздає землю: «Заїжджаючи в село, вони скликають схід, починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і надають документ з печаткою нотаріуса». Після цього проводилась мобілізація селян у Дніпровську дивізію.
Був у Зеленого і флот – буксирський катер «Шарлота» і три броньовані пароплави («Зевс», «Санітарний» і «Дніпровськ»). Повстанці обладнали їх кулеметами, де й гарматку встановили. Навіть Петлюра не мав флотилії. А ще у трипільського отамана було сотні човнів, що ховалися в плавнях. Ними керували озброєні рибалки, вони й контролювали судноплавство на Дніпрі. В середині квітня 1919 року, Зелений захопив 30 барж із сіллю, вугіллям та залізом. Здобич роздав селянам. Ось так вирішувалися життєві питання жителів Трипільської Республіки.
На жаль, козаки і старшини Зеленого залишили небагато свідчень про свого отамана. Причина зрозуміла – їх майже всіх винищено. Тож свідчення трипільців, які наприкінці 1980 років зібрав Михайло Карасьов – на вагу золота. Ось ці свідчення:
1. «Красні, як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут у кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг, товариш. Вибить його з Трипілля було – це все одно, що он того дуба вирвать. Попробуй. Даже як убили його – то і тіла не знайшли»;
2. «Як Зелений баржі брав? Узнавав коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах, проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, – у воду, і на той бік. А Зелений притягнув баржу до берега і людей згукує – хліб роздавати» [7.с.16-18];
3. «Командував над усією округою. Нікого не пускав сюди грабувати. Одного разу селяни поскаржились Зеленому, що якісь люди грабують їх вночі. Він пообіцяв розібратися. Через деякий час в Обухові, на площі, висіли повішені грабіжники. Грабежі припинились»;
4. «За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов бандит був. Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були»;
5. «Зелений командував тут над усією округою. Нікого не признавав: ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирати, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля. Боялися всі його» [7, с.31-32];
6. «Чому ж мав таку силу Зелений? Чому за ним, а не за іншими пішли наші діди і прадіди? Тому, що був сильний, розумний, відчайдушний, красивий і веселий. І мав дар слова і про людей дбав» [7, c.11].
Спробую відновити хронологію боїв Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого, проаналізувавши документи, газетні матеріали та матеріали місцевих краєзнавців.
У листопаді 1918р. Директорія почала повстання проти гетьманату Скоропадського. Зелений оголосив мобілізацію. Трипілля перетворилося на військовий табір. Із спогадів очевидців: «У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці. А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивилися-то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав» [7, с 18].
14 грудня 1918р. селянське військо Зеленого займає Київ, випередивши і Січових стрільців, і Директорію.
Активні дії Зеленого припадають на період з березня по липень 1919 року.
Весною 1919 р. осередком повстанського антибільшовицького руху стало Трипілля, де діяв отаман Зелений. Уже тоді, він мав справжню селянську армію, що нараховувала близько 35-ти тисяч повстанців.
У ході громадянської війни Зелений зрозумів, що для України не було іншої загрози, крім двох агресивних, антагоністичних сил – російської білогвардійщини і російського більшовизму, які й чути не хотіли про її незалежність, державність.
Селянське повстання проти більшовиків охоплює Київський, Сквирський, Таращанський, Васильківський та інші повіти. «Зелені» загони були численними, добре озброєними, мали надійну агентуру в селах і містах на півдні Київщини. Вони не були в ізоляції і мали зв’язок з Директорією, з підпільними центрами Києва.
У травні 1919 р. більшовицький уряд направив групу військ, у складі яких була 21 тисяча чоловік, на придушення руху «зелених» на Київщині. У червні 1919 р. зав’язалися жорстокі бої червоних військ з повстанцями на території Обухівського району. У липні 1919-го «зеленівці» в бою за Трипілля загнали в пастку два більшовицькі полки та Інтернаціональний батальйон. Цей розгром увійшов у радянську історію під назвою «Трипільська трагедія».
Рух повстанських загонів, керований отаманом Зеленим, вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину: в захопленому «зеленівцями» Переяславі Данило Терпило вдався до символічного акту. Найвищим щаблем патріотичного сходження отамана стало 15 липня 1919 р., коли комдив Зелений у Переяславі, в присутності козацтва і місцевого населення, за участі великої кількості священників урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 року, змивши таким чином ганьбу з чола Богдана Хмельницького.
20 липня 1919 р. Трипілля втретє було взяте більшовиками. Зелений відійшов на захід і сконцентрував свої сили в районі Біла Церква – Тараща. У вересні того ж року отаман Зелений з одним із своїх загонів відвідав Кам’янець-Подільський, де зустрівся з представниками Директорії і особистого із Симоном Петлюрою. Українські соціал-демократи влаштували Зеленому зустріч, вітаючи отамана, як хороброго борця проти «червоної і чорної реакції».
28 вересня 1919 року в інтерв’ю журналістам газети «Селянська громада» отаман Зелений заявив, що він розбив війська Денікіна в семи боях і що далі буде битися з ним, щоб показати зненависть народу до цієї влади
Всю осінь він вів інтенсивну партизанську війну з денікінцями. Очоливши велику партизанську армію, 11 жовтня їм навіть вдалося на деякий час вдруге захопити Київ. Зоною діяльності партизанських «зелених» загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. У жовтні 1919 р. Зелений вступив у бій з денікінцями і був тяжко поранений: бій стався неподалік Канева. Дорогою до Трипілля отаман помер у селі Стрітівці. Похований Данило Терпило в Трипіллі, а де – невідомо. Відомо тільки, що перехоронили його тіло чотири рази. Могила не збереглася. Те, що чекісти не знайшли тіло отамана, ні того року, ні в наступні роки, свідчить про ставлення трипільців до Зеленого – вони оберігали його і після смерті.
Після розгрому військ отамана Зеленого на правобережжі Дніпра, частина вцілілих загонів перейшла на лівий берег. Тут 4 червня 1921 року вони об’єднались із повстанцями – козаками. Новостворене збройне угрупування назвали загоном імені отамана Зеленого, який діяв з 1919-1926 роки у Гощівському лісі. Але за спогадами члена Цупкому Осипа Думіна про Гощівський партизанський загін та партизанський загін ім. отамана Зеленого в 1919-1921 рр. «зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія» [8, с. 197].
Довгих сто років імена цих героїв радянською владою засекречувались, безжально витравлювались із пам’яті українців, зокрема, трипільців. Десятиліттями більшовики таврували їх одним словом «бандити». У кримінальних справах слідчі охрещували їх «політичними бандитами».
Протягом двадцяти років більшовицька влада переслідувала, вишукувала та вбивала еліту української нації – славних вояків Дніпровської повстанської дивізії, яких в свій час майже повністю знищили. Трипілля, Батьківщина Зеленого, в 1930 році стала селом вдів і сиріт: все чоловіче населення пересаджали, вислали, багатьох розстріляли. Однією із трагічних сторінок історії нашого села Трипілля в період масових політичних репресій став квітень 1938 року, який називають чорним квітнем розстріляного Трипілля: у період з 21 квітня по 5 травня протягом шести днів, у Биковнянському лісі, було розстріляно 108 трипільців, учасників визвольних змагань.
Не маючи можливості розповісти про всіх, розповім про небагатьох козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону імені отамана Зеленого, щоб їх нащадки мали уявлення, як вони жили і за що боролись.
БАСАНСЬКИЙ Антон Васильович (1893р.н., село Щербанівка Трипільської волості -1927 ?) Штабс-капітан. Лікар Дніпровської повстанської дивізії (1919). Вчитель. Навчався в Боярському технікумі бджолярства.
ЄВДОЧЕНКО Марко Миронович (1889р.н. містечко Трипілля). Старший унтер-офіцер Чорноморського флоту. Служив на броненосці «Чесма». Учасник визвольної боротьби під проводом отамана Зеленого. Воював у складі кулеметної команди Федора Петриченка. Влітку 1919 року – боцман корабля «Шарлотта» отамана Зеленого. Курсував між Трипіллям і Переяславом. Брав участь у боях проти червоних. Носив матроську форму, коли під Трипіллям висадився десант матросів – більшовиків, ввів їх в оману, сказавши, що також приїхав ліквідовувати «банду». Після цього більшовиків перебили. Брав також активну участь у захопленні санітарного пароплава «Шарлотта». Учасник рейду на Умань. Арештований 10 лютого 1930 року, відсидів десять з половиною років, винним себе не визнав. Похований у Трипіллі.
ЗАБРОДА (ГАМЗА, САМОЗВАНЕЦЬ) Петро Сидорович – родом із Трипілля. Командир полку Дніпровської повстанської дивізії, помічник отамана Зеленого. Після смерті отамана організував Гощівський партизанський загін імені отамана Зеленого. Це була людина «сильної волі, авторитету і тяжкої руки»(із спогадів очевидців). Під його отамуванням Гошівці розвинули живу партизанську діяльність у районі містечка Трипілля і Обухова. У грудні 1921 року звільнив Трипілля. Напад і звільнення Трипілля належить до яскравих сторінок історії партизанського Гошівського загону. Засуджений на смерть.
КОЛІСНИК Оврам Григорович (містечко Трипілля). Прапорщик царської армії. Під час Першої світової війни за хоробрість був нагороджений Георгіївським хрестом. Сотник Дніпровської повстанської дивізії. Воював разом з братом КОЛЕСНИКОМ Андрієм Григоровичем. Загинув у бою. Брат не повернувся з Другої світової війни
ІГНАТЕНКО Трохим Іванович (1881 р.н. с. Щербанівка ). Унтер – офіцер, кавалер трьох Георгіївських хрестів. Дивізійний гармаш. Помер від голоду у 1933 році.
КОСИНКА (СТРІЛЕЦЬ) Григорій Михайлович (1899-1934рр., село Щербанівка Трипільської волості). Учасник визвольного руху в лавах Дніпровської повстанської дивізії. Письменник. В листопаді 1934 року був заарештований, звинувачений до приналежності до терористичної організації і був розстріляний. Реабілітований в жовтні 1957 року.
КРАВЕЦЬ Федось Олексійович (1897р.н., м Обухів, з родини шевців). Молодий обухівчанин у 1917 році закінчив Саратовське юнкерське училище і отримав військове звання – прапорщик. У повстанському русі з 1918-1919 роки. У 20-літньому віці став начальником Обухівського гарнізону, підпорядкованого отаманові Зеленому. Учасник антигетьманського повстання. Учасник боїв проти більшовиків під Васильковом. Арештований у 1937 році. «Трійка» засудила його до 10 років виправних таборів. З ув’язнення не повернувся.
ЛАВРІНЕНКО Гаврило Макарович (1895, село Халеп’я-1937рр.). Військовий і громадський діяч. Писар Халеп’янської пішої сотні та штабу Дніпровської повстанської дивізії., голова халеп’янської «Просвіти» (з 1921р.), учитель халеп’янської школи, бригадир колгоспу «Жовтень». Гаврило Лавріненко брав участь у боях, під час одного з яких був поранений у голову. Учасник рейду отамана Зеленого на Умань. Здібний організатор і агітатор. Арештований 1937 року. Охарактеризований слідством як «запеклий націоналіст». Обвинувачувався в участі в «політ банді Зеленого», «трипільській трагедії», зв’язках «с расстрелянным террористом «Косинка». У 1937 році «трійка» постановила розстріляти Г. Лавріненка.
НАЗАРЕНКО Василь Сильвестрович (м. Обухів. Син обухівського чоботаря). Військовий діяч. Писар у штабі Дніпровської дивізії, начальник господарської частини, сотник. У 1912 році призваний до царської армії. Учасник Першої світової війни, кавалер Георгіївського хреста. Від 1919 року учасник повстанського руху. Брав участь у рейді на Умань. 12 липня 1929 році постановою «трійки» НКВД у Київській області засуджений на 3 роки за агітацію за самостійну Україну, згодом ще на 10 років. Покарання відбував на Соловках, розстріляний.
НЕЩЕРЕТ Петро Іванович (1873д.н., село Витачів, 1938). Громадський, просвітній і релігійний діяч, староста церковної ради Хресто-Воздвиженського храму, голова Витачівської «Просвіти». Самобутній філософ. 1909 року стайківським волосним сходом обирався кандидатом до 3-ї Державної Думи. Сприяв Зеленому. У грудні 1937 році засуджений «трійкою» на 10 років виправних таборів. Під час слідства сказав прямо: «Україна зараз перебуває під владою Москви, кацапів, які обдирають український народ, але прийде час, що вона буде самостійною державою». У березні 1938 році «трійка» перекваліфікувала звинувачення і засудила його до розстрілу. Того ж дня вирок виконано.
ОЛЕНИЧ Іван Петрович (1900 р.н. містечко Трипілля -1938). Повстанець отамана Зеленого. Учитель. 1933 року засуджений на 5 років, як «куркуль» і «український націоналіст», керівник «контрреволюційної повстанської організації». Наприкінці терміну ув’язнення розстріляний.
ОНИЩЕНКО Марія Петрівна (с.Гусачівка). Зв’язкова відділу особливого призначення Дніпровської повстанської дивізії (1919р).
ПЕТРИЧЕНКО Федір Васильович (1885р.н. містечко Трипілля-1930р.). Військовий діяч. Мобілізований 1906 року до царської армії. Учасник Першої світової війни. Підпрапорщик 152-го Владикавказького полку (31.08.1915). У 1918 році повернувся з царської армії. За гетьмана закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків. Під час антигетьманівського повстання перейшов на бік отамана Зеленого. У Дніпровській повстанській дивізії командував сотнею. Навесні 1919 року, під час повстання проти більшовиків він очолив кулеметну команду. Був з отаманом Зеленим до останнього. Навіть коли справа була програна, він не втрачав надії знову піднятись на боротьбу з окупантами – і людей до цього готував, підбадьорював. Арештований у лютому 1930 року, а в березні, цього ж року, засуджений до розстрілу.
ПОНОМАРЕНКО («ЗАВЗЯТИЙ») Йосип. (с. Черняхів – 1921р.). Військовий діяч, сотник Черняхівського куреня Дніпровської повстанської дивізії, Сотник і курінний Черняхівського куреня 2-ї Київської повстанської селянської дивізії (1919р.), повстанський отаман (1920р.). Курінь 300-400 козаків. Бився проти більшовиків та денікінців на обох берегах Дніпра. Допомагав українсько-польському війську під час наступу на Київ у травні 1920 року. Хотів організувати Дніпровську дивізію імені отамана Зеленого та польська влада і Симон Петлюра відмовили. Під час відступу українсько-польського війська Завзятий на чолі загону ім. отамана Зеленого вступив у бій проти червоних. Загинув у бою в селі Кальному (тепер на дні Канівського водосховища).
ПУСТОВИЙ Андрій Якович (1900, містечко Трипілля-1933). Командир кінної розвідки Дніпровської повстанської дивізії.
РУДИК (ДУБ) Дмитро Гнатович (?, село Щербанівка-1920). Курінний Дніпровської повстанської дивізії (1919). Після загибелі Зеленого повернувся до рідної Щербанівки. Більшовики заскочили його у власній хаті, але він вискочив через вікно, застреливши двох нападників. Вікно Дмитро завжди тримав відчиненим. Все ж, чекіст, що засів за сараєм Кузьми Ігнатенка, застрелив його. Там його і поховали, поставивши хрест. Згодом перепоховали на кладовищі. Але де – вже ніхто не згадає.
ТАЦЕНКО (ВАКУЛА) Мусій (хутір Таценки Обухівського району – 14.07.1921). Начальник штабу Дніпровської повстанської дивізії (1919р.). Отаман Гощівського партизанського загону ім. отамана Зеленого (1921р.). Вбитий отаманом Андрієм Мовчаном. Похований на кладовищі хутора Таценки.
ТЕРПИЛО Грицько Ількович (1877р.н., містечко Трипілля – ?). Повстанець 1-го відділу Дніпровської повстанської дивізії, старший брат отамана Зеленого. Засуджений 1937 року до 10 років позбавлення волі. Відбував ув’язнення в Башкирії, де і загинув.
ТЕРПИЛО Катерина Іванівна (1897р.н., містечко Трипілля -?). Зв’язкова Трипільського повстанського комітету і П. Драника – Косаря. Родичка отамана Зеленого, вчителька. ЇЇ дві сестри і три брати: Іван, Петро та Пилип –вчителі. У 1920 році зайняли провідне місце у відродженні українського шкільництва Трипільської волості. Брат Пилип Іванович був організатором і завідуючим Трипільської трудової школи. Ними ж було організовано товариство «Просвіта» в Трипіллі. Катерину Іванівну було арештовано в жовтні 1922 року. «Злочин: контреволюція». За денікінців навчалася на Вищих жіночих курсах. Намагалася ввести в оману слідство. 28 січня 2923 року звільнена з ув’язнення.
ТЕРПИЛО Максим Юхимович (1889р.н., містечко Трипілля – 16.10.1937). Учасник Першої світової війни. Командир 2-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії, двоюродний брат отамана Зеленого. Брав участь у боях під Горохуваткою, Христинівкою та іншими містами та селами. Завжди одержував перемоги. На Уманщині Зелений призначив Максима Терпила головним командувачем всієї повстансьої групи. «Всяк час може розправитись із людьми, які захищали інтереси радвлади»,- так казав про нього свідок Яків Андрійович Мартиненко. Максима Терпила заарештували 1924 року, а 20 серпня 1937 року – розстріляний. Хочу зазначити, що його син Микола Максимович –учасних Другої світової війни ( офіцер- артелерист), був нагороджений 4-ма медалями «За відвагу». Але Героя Радянського Союзу не отримав, тому що батько «ворог народу».
ТУКАЛЕНКО Степан Андрійович (1896р.н. село Халеп’я-1937). Військовий і громадський діяч, кооператор, голова Халеп’янського ревкому (1919), отаман Халеп’янської пішої сотні, сотник ударної сотні Дніпровської повстанської дивізії. Учасник антигетьманського повстання та багатьох боїв, зокрема бою в Халеп’ї 28 червня 1919 року. Виконував найскладніші завдання отамана Зеленого. Зі своїми хлопцями здобув під Уманню більшовицький броньовик. Уже по поразкці пишався вголос участю в походах на Христинівку та Умань. Арештований у вересні 1937 року. Звинувачений в організації у Халеп’ї «контрреволюційної фашистської організації «Тамплієрів»». В обвинувачувальному висновку зазначалося: «В период оперирования банды Зеленого Тукаленко С.А. был первым ее организатором в с. Халепье, сотенным командиром так званой ударной сотни банды Зеленого, посылался на самые неприступные места. Во время Трипольськой трагедии его сотня рассправлялась с комсомольцами и красноармейцами». У жовтні 1937 року засуджений до розстрілу Вирок виконано в листопаді 1937 року.
УДОД (ПІДКОВА) Максим (Родом із містечка Трипілля). Командир 1-го Трипільського полку Дніпровської повстанської дивізії. Помічник отамана Зеленого, приймав участь у всіх його боях. Емігрував до Франції.
ЦЮКАЛО Федір Наумович (1897, село Германівська Слобідка, тепер село – Красна Слобідка Обухівського району–1937р). Сотник Дніпровської повстанської дивізії. Навчався у Чугуївському військовому училищі. Служив в армії Української держави (1918). Організатор захисту Германівки від червоних (1919р.). Від 1923 року працював вчителем Григорівської школи. Перший арешт-1930 року (за антирадянську агітацію), 1931 року перебував під слідством у справі СВУ. З 1933 року директор школи села Українки. 1936р. йому заборонено педагогічну діяльність. Арештований у жовтні 1937 року. Обвинувачувався, що на вечірці у Якова Шинкаренка співав «Ще не вмерла Україна». Розстріляний.
ЯКИМАХА (ЛИС) Сергій Маркович (село Григорівка). Сотник Григорівської сотні Дніпровської повстанської дивізії (1919), отаман відділу особливого призначення Дніпровської повстанської дивізії (1919). Давній товариш Данила Терпила. Воював разом з дружиною Марією Петрівною Онищенко. Загинув у1926 році, похований у Григорівці.
ЯКИМАХА (ХРИНДЯ) Христя Марківна (згодом Дідик, село Григорівка). Зв’язкова загону особливого призначення Дніпровської повстанської дивізії. Зберегла прапор і документи загону (1920)
Ось таким був Отман Зелений. Ось такими були його козаки та їх долі у той страшний, жорстокий час. Складно було збирати дані матеріали. Висновки одні – все було засекречено багато років та припадало пилом в архівах. Про них ніхто не відав і не знав. І лише нині найкращі сини і дочки постають перед нами зі сторінок і оживають в нашій пам’яті. Це цвіт української нації. Нарешті прийшов омріяний час, якого так довго чекала Трипільщина і вся Україна, – про Зеленого і його козацтво сказане слово правди. Її ми чуємо з розповідей близьких і рідних, з уст самого Зеленого. Він говорив: «Я і мої козаки б’ємося і будемо битись за визволення України від всіх її ворогів».
ДЖЕРЕЛА ТА ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Буренко К. І., Трипілля в течії віків. – К.: Прес-КІТ, 2012. – 496 с.
- Горак В., Ратні дороги отамана Зеленого//День. – 2006, 11 березня.
- Домотенко Ю.К., Легендарний трипілець//Музеї України. – 2006, №3.
- Домотенко Ю.Л., Отаман Зелений//Нація і держава – 2005, 31 жовтня.
- Домотенко Ю.К., Хто він Отаман Зелений?//Урядовий кур’єр.- 2005,25 жовтня
- Думін О., Месники. Спомин партизанки на Великій Україні//Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів-Київ: накладом в-ва «Червона Калина», 1923.
- Карасьов В.М., «Бандит Зелений». – К., 1997.
- Коваль Р., Отаман Зелений. Історичний нарис .4-те видання. – Київ 2016. -560с.
- Коваль Р., Отамани гайдамацького краю. 33 біографії. Володар Київщини Зелений. – К.,1998. – с. 242-259.
- 10.Петриченко М.В., Данило Ількович Терпило (Отаман Зелений)// Охорона культурної спадщини Київської області. – К., 2006.
- 11.Петриченко М.В., За здобуття української державності//Обухівський край. – 1993, 18,25 травня.
- 12.Петриченко М.В., «Самістійник» отаман Зелений//Культура і життя. – 1990, № 11, 18, 46.