В археологічній науці в кінці ХІХ ст разом з потребою визначити шляхи до вирішення проблеми етногенезу слов’ян встала проблема «культури полів похованих урн» або «полів поховань». Л. Нідерле в монографії «Человечество в доисторические времена» (1898р.) вперше наводить розгорнуту аргументацію щодо незалежності цього типу пам’яток слов’янам. На той час поля поховань були добре знані в Центральній Європі і зовсім невідомі у Східній. Перші в Придніпров’ї розкопки полів поховань були проведені В.В. Хвойкою в 1899 р. в Ромашках і Зарубинцях, в 1900 р. ним був досліджений Черняхівський могильник.
Ромашківський могильник
Ромашківський могильник був відкритий в червні 1899 р. коли В.В. Хвойка проводив розкопки городища «Шаргород». Археолог дізнався про знахідки людських кісток, посудин з перепаленими кістками та стародавніх речей на глинищі поблизу церкви в сусідньому селі Ромашках. Ці обставини замовили негайний огляд місця та проведення розкопок, під час яких були відкриті давньоруські під курганні захоронення. Але дослідження ділянок між курганами дозволило відкрити три поховання, що супроводжувалися гончарним посудом та бронзовими фібулами римського часу. В 1901 р. В.В. Хвойка продовжив розкопки могильника, дослідивши ще чотири тіло покладання та тіло спалення.
Зарубенецький могильник
Восени 1899 року В. В. Хвойка приїхав до села Зарубинці з метою обстеження околиць. До цього спричинили неодноразові повідомлення його мешканців про знахідки поховань, які супроводжувалися посудом, бронзовими фібулами та іншими речами. На території могильника, де на той час був кар’єр для видобутку каменю. В.В. Хвойка дослідив кілька без курганних тілопокладень та тіло спалень. Місцеві жителі свідчили що вони знаходили багато поховань такого типу, причому бронзові фібули, шпильки та інші речі знаходилися як біля посудин, так і в посудинах з перепаленими кістками, поверх останніх. Несприятливі погодні умови не дали змоги продовжити дослідження. Невдовзі після відїзду В.В. Хвойки, робітниками в кар’єрі були відкриті ще кілька трупоспалень, на доказ чого 7 посудин, що їх супроводжували, були передані досліднику.
Черняхівський могильний
Навесні та на початку літа наступного, 1900 р., В.В. Хвойка досліджував поле поховань поблизу с. Черняхів. Певно він звернув увагу на ділянку, де на поверхні у великій кількості траплялися уламки посуду, ще в 1898р., коли займався розкопками курганів кочовиків на південно-східній околиці села. Як випливає із Звіту В.В. Хвойки протягом лише одного експедиційного сезону було досліджене 251 поховання. Розкопки він проводив власним коштом, витративши 2500 рублів. Археологічна Комісія відмовила у компенсації цих витрат, оскільки землі селян, на яких знаходився могильник, ще ними не викуплені, а отже не є приватними.
Публікації про розкопки полів поховань
Перша інформація про розкопки В.В. Хвойкою полів поховань була вміщена в літку 1899р. в розділі «Археологическая летопись» часопису «Киевская старина». У Замітці «Раскопки в Ромашках» подано стислу інформацію про два тіло покладення 2-3 ст. з бронзовими фібулами римського типу та гончарним посудом. За результатами досліджень Черняхівського могильника в червні 1900р. у тому ж виданні було вміщено інформацію без підпису «Погребальние поля в Киевской губернии», автором якої, певно, як і попередньої, був М.Ф. Біляшінський. В ній зокрема відзначалося, що дослідники доісторичного минулого слов’ян неодноразово висловлювали здивування відсутності на території Російської імперії полів поховальних урн, давно відкритих на землях західних слов’ян. Думка, що це пов’язано з недостатніми археологічними дослідженнями, підтвердилася завдяки діяльності В.В. Хвойки. Далі містився загальний опис поховань, що датуються 2-3 ст., а, можливо, і пізніше, як вважав В.В. Хвойка. Автор зазначав, що дуже привабливо віднести поля до слов’янських пам’яток, як це робить більшість вчених стосовно аналогічних пам’яток Західної Європи, хоча б у вигляді припущення. Нема підстав не прийняти цього і по відношенню до Черняхівського могильника, але для остаточного вирішення питання необхідні, як подальші дослідження, так і публікація вже отриманих матеріалів.
Така публікація «Поля погребений в Среднем Приднепровье (Раскопки В.В. Хвойка в 1899-1900 годах)» вийшла друком в 1901р. Робота, безумовно, має характер попередньої інформації про розкопки. У вступній частині подається загальна характеристика поховань інвентарю. Окремі розділи присвячені кожному з могильників, починаючи з Черняхівського. В заключній частині В.В. Хвойка наводив періодизацію старожитностей Придніпров’я, базуючись на обряді трупоспалення, що зафіксований тут безперервно від кінця неолітичної доби до прийняття християнства. Дослідник виділив сім періодів кожному з яких відповідав певний тип пам’яток. Особливу конкретність має ця періодизація для І тис. н.е., тобто для часу найбільш важливого з погляду висвітлення проблеми слов’янського етногенезу. П’ятий період пов’язується з полями поховань які містять типи речей ще близькі до скіфських (Зарубинці) наступний, шостий період-з полями поховань ІІ-V ст н.е. (Черняхів, Ромашки); останній – з полями поховань, що містять чисто слов’янські речі, які належать місцевій дохристиянській епосі і зустрічається, крім іншого, в самому Києві та біля Чернігова.
В.В. Хвойка вважав, якщо не брати до уваги довізні і запозичені вироби і розглядати виключно речі місцевого характеру, можна побачити, з одного боку, цілковиту постійність і безперервність обряду трупоспалення, з іншого – безперервні і послідовні зміни місцевої культури, що відбувається поступово і зберігається між окремими етапами живий і безпосередній зв’язок. Природно, що народом, який пережив всі ці стадії культурного розвитку і втримав при цьому з такою послідовністю обряд, заповідний пращурами, міг бути лише народ, що не полишав своєї батьківщини протягом всього цього часу, а саме, стародавні слов’яни.
Це етнічне визначення В.В. Хвойка поширив і на ввесь попередній час. В примітках до статті він подав докладну характеристику трипільських площадок та скіфських городищ, посилаючись на свої розкопки та обстеження, та висловив припущення про незалежність як перших, так і других до місцевих землеробських племен арійського походження, а саме, до слов’ян.
Отже, саме з цієї статті В.В. Хвойки терміни «поля поховальних урн», як і «поля поховань» набирають конкретного значення і пов’язуються у вітчизняній археологічній літературі з певною, досить чіткою окресленою групою пам’яток перехідного від скіфського до слов’янського періодів, що вперше були виявлені у вигляді могильників без наземних ознак. Пізніше цей термін усталився саме за пам’ятками, аналогічними Зарубинецькому та Черняхівському могильникам, і трансформувався відповідно в зарубинецьку і черняхівську культури.
Визначаючи культури через культ (обряд тілоспалення), пояснюючи єдність етнокультурного розвитку через єдність поховального обряду, ототожнюючи культуру і етнос, В.В. Хвойка віддав данину своєму часу. Певно його концепція сформувалася під впливом Л. Нідерле, який обстоював єдність і генетичну безперервність європейської слов’янської культури з власним для неї обрядом трупоспалення від кінця бронзової доби до римської епохи і навіть пізніше.
На статтю В.В. Хвойки в квітні 1902 р. в часописі «Киевская страна» було вміщено рецензію М.Ф. Біляшінського. Рецензент відзначав, що саме В.В. Хвойка вперше звернув серйозну увагу на поля поховань і з притаманного йому енергією почав їх дослідження. Спираючись на поховальний обряд і беручи до уваги значну подібність деяких речей полів поховань із знахідками, що походять з пізніших, безперечно слов’янських могильників, В.В. Хвойка вважав добу полів поховань слов’янського, а відтак поширив це визначення і на пам’ятки попереднього часу. Далі М.Ф. Біляшінський слушно звернув увагу на вплив провінційно римської культури, найвідчутнішій у типах фібул, наявності римських монет та скляного посуду. Проте рецензент ставив під сумнів аргументацію В.В. Хвойки, а відтак і його висновок про слов’янську належність пам’яток Середнього Придніпров’я вже від часів енеоліту, адже і трупоспалення, і довгоголовість є загальнопоширеними у доісторичні часи і зустрічаються там, де про слов’ян не може бути й мови. М.Ф. Біляшінський вважав, що скласти уяву про плем’я можна лише маючи всі ознаки, що його характеризують, а стосовно найдавнішого населення це взагалі неможливо.
До питання про слов’ян
Ця рецензія спричинила до полеміки між дослідниками. В статті «К вопросу о слов’янах» (червень 1902 р.) В.В.Хвойка підкреслював, що, погоджуючись зі слов’янською належністю полів поховань, М.Ф. Біляшінський не вважав за можливе поширити це визначення на населення попередньої доби, починаючи з кам’яного віку. Полемізуючи з рецензентом В.В. Хвойка зазначав, що для висновків стосовно етносу населення достатньо таких «капітанських» ознак, як поховальний обряд, антропологічні характеристики та культура і побутові речі, які свідчать про спосіб життя. Не ставлячи під сумнів слова М.Ф. Біляшінського, щодо збереження певних рис культури і фізичного типу навіть при зміні етносів, В.В. Хвойка наголошував, що це природно і неминуче в умовах насильницької або добровільної заміни одного народу іншим в тій самій місцевості. Але тоді доведеться припуcтити, що первісні мешканці були не слов’янами.
Археологічні матеріали, на думку В.В. Хвойки, свідчать, що в лісостеповій смузі між Карпатами і Дніпром протягом віків від давніх давен мешкав осілий землеробський народ арійського походження, у котрому можна вбачити лише слов’ян, а вказану територію вважати їх європейською прабатьківщиною, народ від сивої давнини був один і той самий, проте в житті його були окремі проміжки тимчасового владарювання над ним кочовиків, наприклад, скіфів. Свідчить про це поступовий безперервний розвиток місцевої землеробської культури. Стабільність поховального обряду простежується від 8-12 в глибини віків до трипільських площадок.
В рефераті «Городища Среднего Приднепровья, древность і народность», що був прочитаний на археологічному з’їзді (1902 р Харків), В.В. Хвойка розглядає проблему етнічного визначення населення Придніпров’я в різні історичні періоди. Так, наявність серед знахідок з Пастирського городища речей так званого «готського стилю», до яких на той час відносили антропоморфні, зооморфні і пальчасті фібули та речі прикрашені виїмчастою емаллю, на думку В.В. Хвойки, може бути лише свідчення впливу готського мистецтва, а не доказом того що протягом певного відрізку часу тут мешкали готи. До того ж якщо взяли до уваги особливість стилю та своєрідну техніку виготовлення цих речей, не буде сумніву, що ці вироби лише місцеве наслідування іноземним зразкам.
Аналогічну ситуацію В.В. Хвойка вбачав в матеріалах городищ скіфського часу. Присутність скіфських елементів серед матеріалів цих памяток не є визначальним щодо етносу мешканців. Скоріше це другорядне явище, нашаровування на місцеву, самостійну культуру, існування якої, на думку дослідника, є беззаперечним фактом.
З цього В.В. Хвойка робить висновок, що, не зважаючи на тимчасові іноетнічні впливи, в Придніпров’ї завжди мешкав народ якому властивий обряд тіло спалення від часі трипільської культури, що відбиває наступність традицій і вірувань до введення християнства. Землеробство було його головною формою діяльності. А відтак слід визнати, що городища Середнього Придніпров’я належать народу арійського походження, а саме стародавнім слов’янам.
В повідомленні про ХІІ Археологічний З’їзд, зокрема, в інформації про реферат В.В. Хвойки, М.Ф. Біляшінський знову застерігає проти введення до числа археологічних питань національного елементу, поки для цього нема підстав, а є лише загальна теорія по словянську незалежність півдня Росії, як за часів кам’яного і бронзового віку, так і за скіфських часів.
Таким чином, підтримуючи положення про слов’янську незалежність полів поховань, М.Ф. Біляшінський застерігав проти надто спрощеного переносу цього визначення на пам’ятки попередньої доби, зазначаючи, що такі висновки потребують окремої розгорнутої аргументації. Значне місце, на думку вченого, мав вплив більш розвиненої культури на менш розвинену місцеву. Показниками цього впливу і виступали імпорти, «довізні речі». Він вважав, що скіфська доба характеризувалася впливом грецької культури, старожитності, що її заступили, носили вже відбиток римського впливу.
В.В. Хвойка ж натомість обстоював тезу про безперервні і послідовні зміни місцевої культури, яка створювалася поступовим рухом, і підкреслював автохтонність слов’янського населення в Прикарпатті і Середньому Подніпров’ї.
Остання монографія Вікентія Хвойки
Повний виклад концепції міститься в останній монографії «Древние обетатели Среднего Приднепровья» (1913 р). В.В. Хвойка подає історико-типологічний огляд старожитностей регіону від кам’яного віку до великокняжої доби, що є підсумком багаторічних археологічних досліджень автора. Книга має окремий розділ «епоха полей погребених урн и великого переселения народов». Зарубинецький могильник та подібні до нього пам’ятки ІІ ст до н.е. – ІІ ст н.е., на думку дослідника, є сполучною ланкою між скіфською добою і добою полів поховальних урн. Вони ще зберігають риси скіфської епохи, але вже мають нові елементи, які характерні для наступної доби, що і є беззаперечним свідченням поступовності розвитку культури Середнього Придніпров’я. Цей висновок В.В. Хвойка аргументує матеріалами Зарубинецького могильника. Протягом 2-5 ст. поля поховальних урн стають пануючим типом пам’яток. Вони поширені не лише в Середньому Придніпров’ї, а й в Подільській, Волинській та північній частині Херсонської губернії.
Беззаперечним фактом вважав В.В. Хвойка яскраво виражений вплив римської культури на місцеву. Велика кількість речей римського виробництва та наслідування ним пояснювалася, як торговими зносинами з Придунайськими провінціями, так і переселенням мешканців, обізнаних з римською культурою, до спокійніших і безпечніших областей, а саме, в Придніпров’я, за часів завоювань імператора Траяна. Численні знахідки римських монет підкріплюють ці здогадки та свідчать, можливо, і про участь місцевого населення у військових походах проти імперії.
Друга частина розділу присвячена добі великого переселення народів, початок якої, на думку В.В. Хвойки, співпадає з часом найбільшого поширення полів похованих урн. Виходячи з того що ця доба починається з переселення готів, дослідник констатував відсутність на Київщині старожитностей, що свідчать про існування тут готської метропології. Він вважав, що готи не скористалися Дніпровським водним шляхом, а пройшли через Прикарпаття по річках Буг і Дністер до Чорного моря. В Придніпров’ї вони могли з’явитися пізніше і переважно в південних районах, не доходячи до північної частини Середнього Придніпров’я. Дослідник зазначав, що ареною всіх великих переміщень доби великого переселення народів (готів, гунів, аварів) були південні райони Російської Імперії та Наддунайщина, а не Середнє Придніпров’я.
Археологічними показниками доби великого переселення народів, на думку В.В. Хвойки, були ювелірні вироби з Пастирського городища та здебільшого випадкові знахідки, прикрашені варварською виїмчастою емаллю.
В заключенні Хвойка підкреслював, що вивчення доісторичних пам’яток Середнього Придніпров’я вказує на нерівномірність культурного розвитку населення. Так 3-4 ст. було періодом найвищого впливу римської провінційної культури. Пізніше події в Подунав’ї та велике переселення народів приводять до ізоляції середньодніпровського населення від джерел культурного впливу та його неоднозначного поневолення, що спричинило занепад культури. Ізоляції населення до певної міри сприяли і географічні умови (непрохідні ліси, річки, болота).
Поряд з аргументами, що наводилися раніше, насамперед осілий спосіб життя і поєднані з ним заняття, в першу чергу землеробство, Хвойка відзначав ще незмінність способів будівництва житла та основних рис матеріальної культури. Все це на його думку, свідчило, що в Середньому Придніпров’ї з доісторичних часів мешкало арійське населення, одним з ростків якого в наступному є південно-східна гілка слов’янського народу.
Таким чином заслуга Хвойки полягає не лише в тому, що він відкрив новий тип пам’яток – поля поховань, а й, насамперед , в тому, що він визначив їх місце серед старожитностей Придніпров’я. Періодизація археологічних культур, запропонована Хвойкою, зберегла своє значення тому, що він спирався на конкретні пам’ятки, визначаючи культуру і чітко розмежовуючи на цій підставі окремі хронологічні періоди в їх історичній послідовності. Це забезпечило конкретність його аргументації. Усі положення запропонованої концепції, які й досі не втратили своєї наукової вартості, витікають безпосередньо з практичного досвіду невтомного дослідника старожитностей Придніпров’я Вікентія В’ячеславовича Хвойка.
Матеріал з книги:
«Вікнтій Вячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію»
(до 150-річчя від дня народження)
Автор: Добровольська С. А.