Германівка, містечко в Київському повіті, раніше відоме під назвою Глеваки, розташоване над р. Красною. Ще за часів Свидригайла Юрша (ймовірно Станко – Ханкович) отримав у подарунок, від цього князя значний земельний наділ на Київщині над річками Лукавицею, Стугною, Красною, Бобрицею – аж до річки Горохової. Юрша був видатною особою свого часу. Вірний прихильник Свидригайла, служив йому вірою і правдою все життя. На думку князя заслуги його були значними. Це він 1431 року уславився під час оборони Луцька, 1436 року здобув Стародуб і розгромив під Києвом литовців, насланих князем Зигмунтом. Саме він, бувши вже видатним воєводою київським, разом з литовськими панами заприсяглися зі своїм князем Свидригайлом на вірність польському королеві й Короні, а після смерті Свидригайла нікого іншого не хочуть знати своїм паном, крім польського монарха (Goleb. Dzieje Polski t. I, str. 268 – 371, t. II, str. 47).
Родина Юршів походила з Литви, її знаком була монограма прізвища Юрша, як вважає Лелевель, або цифра з б»ярмських (?) літер, як стверджує Нарбутт (Dzieje star. nar. lst. T. I). А ті землі, які Юрша отримав у дарунок, лежали майже пусткою; на всьому цьому величезному просторі було лише два заселених місця, та й ті знаходилися далеко одне від одного, а саме були це Лукавиця та Веприн. Окрім двох цих сіл було ще старовинне городище, яке ймовірно відносилося до стародавньої історії цієї землі, і в котрому на той час сидів лише один підданий з прізвищем Обух. Проте в документі, з якого ми здобуваємо відомості про минуле цих місць, ще не має згадки про Глевахи, тобто про майбутню Германівку, а це доводить, що її ще не існувало. Після смерті воєводи Юрші ці володіння перейшли до його сина Івана, тобто Івашка. Але 1483 року цей край зазнав жорстокої навали Мендлі – Гірея. Дика Орда вибрала із сіл людей, знищила та спустошила край вщент. Ця навала згадується в місцевих документах як « виняття» тобто збір, вивіз сільського люду. Тож і невеликі поселення на землях Юрші ймовірно теж лишилися без людей та були спустошені , і від них з того часу лишилися самі назви.
Тоді ці володіння як безлюдну пустку, яка протягом довгого часу здавалася нічиєю, і по яку не зголошувався сам спадкоємець, захопив собі Олександр (Олелько) Володимирович, князь Київський. Проте Івашко Юрша, тобто Юршин, поскаржився на це королеві Казимирові Ягайлу. Король також писав до князя Олександра, щоб той повернув Івашкові Юрші незаконно забрані землі під Києвом; і цим же листом підтвердив про володіння спадщиною Юрші ( dat. w Glodnie 21 septem. indykta 2 ). Але ще дуже довго ця простора спадщина лежала пусткою. То був лише розлогий степ, у якому не видно було жодної хати чи хижі. Жили тут хіба одні тварини.
Юридичний документ ХІV ст. називає ці землі « урочищами і селищами пусто лежучими». Тим часом , Івашко Юрша залишив по собі єдину доньку, яка вийшла заміж за Олехна Монвида Дорогостайського, батько якого Войцех Монвид – воєвода віленський – був першим відомим представником цієї родини (Niesiecki ). Від помістя Дорогостаї на Волині Монвиди почали писатися Дорогостайськими . Олехно Дорогостайський мав від Юршанки сина Петра, а той мав синів : Миколая, Станіслава, Петра та Яна. Поміж цими чотирма Дорогостайськими 1550 року відбувся поділ спадку, і спустошені землі на Київщині дісталися наймолодшому Янові. Їх батько, Петро Доргостайський, був кухмістером, і від нього всіх його нащадків почали називати «Кухмістровичами», а пусті київські землі – « кухмістрівщиною». Ще в минулому столітті поблизу Германівки та Обухова був так званий «Кухмістрівський» ліс. Проте Ян Дорогостайський не довго володів цією пусткою; він помер, залишивши малолітнього сина Яна Павла. Петро Дорогостайський, брат Яна і дядько малолітнього Яна Павла став опікуном «Кухмістрівщини». Але на цій землі були самі лише пасовиська для худоби та пасіки повні меду. Тому Трипільці, спадкоємці сусіднього Трипілля, винаймали ці землі для випасу худоби, викошування трави, пасік та вилову бобрів над р. Красною, риби та в»юнів (піскарів) у озерах.
У цей час Яна Павла Дорогостайського відіслали на навчання за кордон, і він тривалий час не повертався. І тут поширюється чутка, що він начебто, помер. А опікун ( дядько), Петро Дорогостайський, не маючи на те жодного права 1588 року продає всю так звану «Кухмістрівщину» князю Костянтину Острозькому, відомому за свої незмірні багатства та маєтки. «Кухмістрівщина», як ми вже казали, була безлюдним степом. Князь Острозький вирішив його заселити. За деякий час виникла ціла низка поселень: Обухів, Красне, Василів, Перегонівка, Деремезна, і нарешті Глевахи, які пізніше, як ми побачимо, будуть перейменовані на Германівку. Цікавою є розповідь возного , датована 1591 року, про заснування Глевах. Наказав князь на кількох десятках возів привезти камінь з розібраних хат і скинути його в степу над р. Красною. З тих кількох імпровізованих халуп у степу й виникло чимале село під назвою Глевахи ( випис із Овруцького замку 1591 року). З часом це укріплення зросло.
А звістка про смерть малолітнього Павла Дорогостайського за кордоном виявилася безпідставною, оскільки через кілька років повертається законний спадкоємець цих земель, проте застає свою спадщину вже в чужих руках. Тому він починає судовий процес і 1598 року виграє його. Але в родині не було нащадка чоловічої статі, бо Ян Павло залишив по собі одну лише дочку, яку віддали заміж за Анджея Фірлея, який був спочатку воєводою Белзьким, а потім – Сандомирським. Тому і Глевахи (Германівка) разом зі всією Кухмістрівщиною перейшла до цієї родини.
І лише тепер Глевахи, вже за Фірлея, перейменовуються на Германівку. Анджей Фірлей почав клопотатися над упорядкуванням цієї власності і маючи намір захистити свій спадок, огородив Германівку і побудував у ній невеликий замок. А саме село він підніс до рівня містечка, проте нова низка невдач призупинила швидке зростання цього поселення. Місцевість ця знову кілька разів ставала жертвою татарських пожеж. 1639 року, як дізнаємося з архівних документів, навмисно було відкладено справу з розмежування угідь Обухова й Германівки від усіх князів Корецьких з Вільшанки «через татарський набіг» (Op. art. Nr.1, str.8 ). 1640 року татарський загін розпочав свій похід, і знищив також і Германівку ( Jerlicz I, str.44). 1647 року мешканці Германівки позивалися з таким собі Домбровським, що проживав у сусідньому Нещерові за те, що той захопив «як здобич» худобу, яку татари викрали у Германівці і лишили блукати в степу, і не хоче її повертати (з підсумку Ляховецького архіву). Анджей Фірлей помер бездітним, тому Германівка і інші його прилеглі угіддя, такі як Красне, Обухів, Василів тощо, перейшли до його сестри Софії, яка була віддана за Яна Станіслава Тарновського, із ним мала синів: Станіслава, Олександра і Михайла.
Але ще за життя Анджея Фірлея почалися козацькі війни, і Германівка потрапила до рук козаків. 1649 року тут вже стояла козацька сотня, що належала до Білоцерківського полку, а її сотником був Іван Чорнушенко ( реєстр війська запорізького стор. 120). 1651 року, коли після перемоги під Берестечком польське військо рушило вглиб України під проводом Миколая Потоцького, гетьмана війська королівського, 13 вересня зупинилося під Германівкою, і там об’єдналося з військом литовським. Свідки цієї події з захватом змальовували, як велично виглядало військо, коли об’єднувалося при козацьких послах. 17 вересня військо, що об’єдналося під Германівкою, вирушило до Білої Церкви, де було підписано славну угоду з Хмельницьким, яку згодом назвали «білоцерківською». Коли це військо рушало з-під Германівки і йшло степом, свідок, що задивився на нього, записав у своєму щоденнику такі слушні зауваження: «Поглянувши на це прекрасне кінне, збройне, латне, величезне, обстріляне й добре оснащене військо, на яке ми визирали з розорених могил, треба було заплакати з Ксерксом, не через те, що за кількадесят літ і одного з тих людей не залишиться, а через те, що ці сили і таке величезне військо мусять шарпати власні нутрощі, і що не скеровуються вони на силу оттоманську, якій би швидко при Князеві Його Королівської Величності прийшов би кінець».
Цей же свідок описує досить характерну пригоду, які часто траплялися між обозовою челяддю та козаками під Германівкою. «Ввечері, каже він, прийшло сюди кількадесят козаків і заскочили 20 наших в одній пасіці: почали прискіпуватися до нашої челяді, а потім козак, піймавши одного челядника, зірвав з нього кунтуш, та як закричить: Говоріте з нами ляхи; і почали казати козаки: чому це ви землю псуєте? Чому пасіки грабуєте? А ми ж знаємо, що вам наказано не псувати, не палити, пасік не розорювати. Почала челядь виправдовуватися: ми ж, кажуть, про це не знали. На це козаки відказали: сказали старші, що вже мир буде, а ви землі не псуйте. А тоді побачили одного чужинця серед челяді, і взявши його, почали бити самопалами, і волосся на ньому рвати, волаючи: А ти навіщо землю псуєш, інша ляхам, інша вам, бо ти позичений чоловік – і так, обірвавши йому волосся, відпустили його» (Ambr. Grab., Star. hist. polskie I, str. 247 – 305 )
Але через неповних вісім років трапилася тут інша пригода. 1659 року Іван Виговський, гетьман України, зачувши про бунти, утік з Чигирина, за його ж словами «верхи та в одній сукманці», і призначив чернечу раду в Германівці. На цю раду з’їхалося також козацтво. Наказав він Сулимі й Верещаку читати перед громадою Гадяцьку угоду, яку він уклав, і збирався пояснити козакам, яка з неї буде для країни користь, а також спростувати неправдиві чутки про угоду, які поширювалися тими, кому вона була невигідна. Але в громаді піднявся галас і крик. Багато хто з козацької старшини гнівались і заздрили через те, що з Гадяцького трактату не отримали жодної особистої користі, у той час як інші і шляхтою стали, і маєтки в дарунок отримали, тож вони так підбурили громаду, що від крику перейшло до образ та кривавої бійки – Сулиму й Верещака порубали на шматки. І сам Виговський не врятувався б від смерті, якби його не заступив найманий військовий загін, який він привів із собою. З цим же загоном він утік з Германівки «як ошпарений». Згодом інша рада зібралася в Узині, і там його було усунуто з гетьманства ( Костомаров, Гетьман Виговський стор. 109 – 110). 1661 року Мехмед Гірей якийсь час стояв під Германівкою зі своєю ордою, чекаючи на польське військо, щоб з ним переправитись за Дніпро (Jemiolowski str. 245)
А ще 1653 року лютувала тут страшна морова зараза, і вже тоді частина людей з Германівки розійшлась, а частина вимерла. Тож, Антон Жданович, полковник Київський, писав до царя з проханням подарувати йому Германівку як «безлюдну пустку»( Akty otr. k istoryi ZR t. III, str.541).
Та нарешті період руїни, що тривав кількадесят років, закінчився; висохли калюжі крові, згасли зірниці пожеж. Українська шляхта, яку перед цим розігнали в різні краї, почала повертатися до своїх «гнізд та попелищ». Отож і Тарновські, спадкоємці Германівки, повернулися до цих своїх угідь. Проте війна настільки знищила цей край, що повернення до певного порядку та відновлення стосунків просувалося вкрай повільно. Вони мусили докласти багато зусиль, коштів та праці, щоб навести хоч якийсь лад та знову заселили свої маєтки. Вони тут не жили, проте керували через своїх заступників, так званих губернаторів. Якось Германівку віддали в користування такому собі Рогульському, який однак зловживав своєю владою в їх маєтку, і вчинив багато шкоди, зокрема «роблячи селітру, попсував та зруйнував вали, що зводилися великим коштом, для оборони та фортеці».
1717 року тут оселилися жиди. 1742 року спадкоємцем Германівки став Каєтан з Чоборів, граф Тарновський. Цього ж року в Германівці, зважаючи на те, що вона була розташована близько до «меж», які простягалися вздовж кордону, стояла прикордонна застава (Archivum JZR, chesc III t.3, str.388). Згодом, від Тарновських Германівка перейшла до М’єрів, оскільки спадкоємиця Германівки Тарновська вийшла заміж за Яна М’єра, каштеляна Інфлянтського, спадкоємця Возучина. Він попросив короля Станіслава Понятовського, щоб той замінив йому Германівку на староство тишовецьке. Король видав указ, у якому висловив свою згоду на обмін Германівки та навколишніх сіл, а саме Слобідки, Вільшанки та Семенівки, на королівські угіддя Тишовці з селами та прилеглими землями. Для встановлення еквівалентності такого обміну була призначена комісія. Таким чином, Германівка перейшла до власності короля. Однак не всі германівські угіддя увійшли до складу нового староства, бо Мирівка, Янівка та Теклівка залишилися Спадщиною М’єра, і він згодом продав її Петру Туркулові, гофмейстеру венденьському.
У ті часи в Германівці був двір та інші житлові будинки, римський сад, ставки, яблуні, персики, виноград та канапи в саду під вільхами. Цим староством розпоряджався Сломовський, ротмістр народної кавалерії, яка стояла на «межах». А такий собі Мартін Краєвський, хорунжий народної кавалерії, був у цих же угіддях розпорядником і заснував село Янівку, від імені Яна М’єра. Ян М’єр, каштелян Інфлянтський, помер 1790 року і був похований у родинному склепі в Возучині. Він був дуже прив’язаний до короля Станіслава Августа; відчуваючи свою близьку смерть, він наказав написати королеві прощального листа, і тремтячою рукою, за мить до смерті, додав такі слова: «Королю, я несу до могили не порушену за все моє життя вірність Тобі». Після його смерті старостою Германівки стала його дружина Маріанна з Тарновських. В інструкції, виданій депутатам, відісланим на Сейм 1791 року з Житомирського округу, від 13 серпня, знаходимо наступний пункт: «бажання міст вільних», в якому йшлося про те, що малим містечкам в Київському воєводстві, які до того часу залишилися в старостві,і таким як Германівка, Димер та ін. висилаються охоронні грамоти від Його Величності Короля, згідно з якими їм надається статус «міста наші королівські». Окрім того, міста, які перед тим переходили в спадщину, а тепер належали королеві, такі як Германівка, Ружів та ін., отримували переваги та захист, як і інші міста, і про це робилися відповідні записи в актах метрики (Arch. JZR, czesc 5, tom I, str. 522).
Відповідно до огляду місцевості 1787 року це старостинське містечко мало осілих підданих 111, уніатську церкву, двір з дерева посеред старого замку, обведений ровом, огороджений частково палями, частково плотом. 1761 року тутешні жиди разом з Кагарликом та Васильковом платили щорічно 360 злотих податку на польське військо. Належали до Острозького кагалу. До складу староства входили наступні села: Германівська Слобода, Вільшанка та Семенівка. Вдова М’єра поступилася староством голові Можковському, а після її смерті Германівка перейшла до скарбниці.
Перед 1812 роком російський уряд постановив продати староство: Германівку купив Проскура, Вільшанку – Гудима, а Семенівку не продали, і вона залишилася при скарбниці, до якої і сьогодні належить. 1740 року було в Германівці 100 хат і 100 осіб, старших за 7 років. 1792 року в 116 хатах було 711 осіб чоловічої статі, 665 жіночої. Є тут старе городище і ціла рівнина, вкрита могилами. Сьогодні Германівка належить кільком власникам. Миколаївська церква, зведена 1819 року. Раніше була тут уніатська церква, збудована 1726 року. Германівка розташована на родючих чорноземних грунтах.
Едвард Руліковський
Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego I innych krajow slowianskich, wyd. pod red. F/ Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, J. Krzywickiego i W. Walewskiego, Warszawa 1880 – 1902, Zeszyt XXV, Tom III (1882)
Словник географічний Королівства Польського та інших країн слов’янських, вид. під ред.. Ф. Сулімєрського, Б. Хлебовського, Я. Крживицького і В. Валевського, Варшава 1880 – 1902. Зошит ХХV, Том ІІІ (1882р.)