Історія НАТО
Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччини.
Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія, оскільки під час другої світової війни країна була значно зруйнована, потребувала значних фінансових витрат на відбудову та не мала достатньо коштів на утримання війська. СРСР продовжував вести агресивну політику проти європейських країн та виникла загроза безпеці Великобританії. 22 січня 1948 року Ернест Бевін (міністр закордонних справ Великобританії), виступаючи в Палаті громад британського парламенту, запропонував в тій чи іншій формі союз Західних країн.
Ця ідея була підтримана європейською громадою, і підписавши в березні 1948 року Брюссельський договір, п’ять держав Західної Європи, а саме: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франція цим самим засвідчили своє рішуче прагнення створити ефективну і мобільну систему оборони і зміцнити та поглибити взаємні контакти таким чином, щоб бути спроможними протидіяти ідеологічній і політичній загрозі з Півночі.
Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.
Потім відбулися переговори між США і Канадою про створення єдиного Північного Альянсу, заснованого на гарантіях безпеки та взаємних зобов’язаннях між Європою та Північною Америкою. І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладання Північноатлантичного договору. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Наслідком цих переговорів стало підписання 4 квітня 1949 року Вашингтонського договору, що започаткував спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих країн. 12 березня 1952 року першим генеральним секретарем НАТО було обрано лорда Ісмея з Великобританії. У 1952 році до договору приєдналася Греція і Туреччина. ФРН вступила до Альянсу у 1955 році, Іспанія у 1982 році, Чеська Республіка, Угорщина, Польща – у 1999. Найбільше розширення відбулося 2004 році, до НАТО приєдналися відразу сім країн – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія. На даний момент членами цієї організації є 26 держав Європи та Північної Америки.
Організа́ція Північноатланти́чного до́говору
НАТО було створено як союз незалежних держав об’єднаних загальною зацікавленістю у збереженні миру та захисті своєї свободи на засадах політичної солідарності, забезпечення адекватної оборони з метою утримання і у випадку необхідності відведення будь-якої форми розв’язання проти них агресії. Створений у відповідністю із статтею 51 Статуту ООН, яка підтверджувала невід’ємне право держав на індивідуальну або колективну оборону, Північноатлантичний Союз є співтовариством вільних держав, єдиних у своїй рішучості зберегти власну безпеку, на засаді надання один одному взаємних гарантій, та забезпечення стабільних відносин з іншими державами.
Гарантія безпеки
Здобувши незалежність у 1991 році, Україна проголосила, ще не має зовнішніх ворогів і територіальних претензій до сусідів. 1994 року Будапештським меморандумом було засвідчено наш без’ядерний статус, а натомість суверенітет та територіальну цілісність було гарантовано провідними світовими державами – Росією, США та великою Британією.
І здавалося, що за таких умов армія – це звичайнісінька декорація, формальність суверенітету. Фінансування і склад армії скорочувалися, майно розкрадалося, військовий призов урешті було скасовано. Постачання та озброєння армії, забезпечення й умови життя військових посіли останні місця серед державних справ.
Усе змінилося 2014 року. Миролюбива позиція України була зневажена, а міжнародні гарантії її безпеки виявилися порожніми папірцями. Війська Російської Федерації окупували Крим, і надалі Кремль розпалив конфлікт у Донбасі, забезпечений технічними та людськими ресурсами сусідньої держави. Україна опинилася в стані збройного протистояння із країною, набагато потужнішою, керівництво якої одержиме манією державної величі та імперіалізму.
Влада Російської Федерації, захопивши Крим, розгорнула проти України «гібридну війну», що поєднує в собі елементи пропаганди, економічного тиску, активізацію проросійських елементів усередині країни, зрештою – пряме військове втручання. 1 березня 2014 року Рада Федерації РФ дала дозвіл застосувати російські війська на території України. Протягом квітня-травня 2014 р. силами Федеральної служби безпеки, Головного розвідувального управління Збройних сил Російської Федерації та незаконних збройних формувань із числа найманців різних національностей, добре екіпірованих та озброєних, було здійснено системний збройний напад на органи місцевої влади та ключові об’єкти інфраструктури в Донецькій та Луганській областях.
У якісь моменти здавалося, що ось-ось ворожі лави посунуть далі. І утвориться на російських багнетах замість України «Новоросія» чи «Малоросія». Але цього не сталося. Не тому, що не було у Кремля такого бажання. Просто Україна як життєспроможний організм блискуче швидко відновила свою здатність до опору – спочатку на звичайному людському рівні. Десятки тисяч добровольців узяли у руки зброю, їх споряджали десятки тисяч волонтерів за народні кошти звичайних людей. І саме завдяки цьому агресію було зупинено.
Рада національної безпеки та оборони України у зв’язку із агресією Росії ухвалила рішення привести Збройні сили України в повну бойову готовність та розробила план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ. 17 березня 2014 року указом виконувача обов’язки Президента України Олександра Турчинова в Україні вперше було організовано мобілізацію.
На даний час Україна чотири роки протистоїть проти агресії однієї з найбільших держав світу – Росії, що призводить до значних економічних витрат та зубожіння народу.
Партнерство заради миру
08 лютого 1994 року Україна приєдналася до військового співробітництва НАТО «Партнерство заради миру». Завданнями цієї програми є розвиток співпраці в галузі безпеки, забезпечення стабільності на європейському континенті (зокрема через спільне навчання та оборонне планування), набуття країнами-партнерами здатності до співпраці з НАТО в гуманітарних, миротворчих та інших операціях. У рамках програми «Партнерство заради миру» Збройні сили України взяли участь у кількох десятках навчань як в Україні, так і за кордоном, зокрема на Яворівському полігоні, на яких у 2015 році взяли участь 1800 військовослужбовців з 18 країн.
Програма «Партнерство заради миру» стала важливим інструментом інтеграції в НАТО нових членів. 12 країн-учасниць цієї програми вже стали повноправними членами Організації Північноатлантичного договору. Україна у 2005р. розпочала інтенсивний діалог з питань набуття членства в НАТО, а 15 січня 2008 року подала офіційну заяву щодо можливості приєднання до плану дій з членства в НАТО. 3 квітня 2008 р. на бухарестському саміті на рівні глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної ради одностайно було погоджено декларацію, у якій Україну (поряд із Грузією) було запевнено в майбутньому отриманні членства в НАТО. Однак у 2010 році після приходу до влади В.Януковича, Україна змінила свій зовнішньополітичний курс на користь позаблокового статусу й відмови від прагнення стати членом НАТО. Наступний хід подій показав хибність такого рішення через неспроможність України самостійно забезпечити свою територіальну цілісність в умовах російської агресії. 2 грудня 2014 р. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив, що Україна може стати членом альянсу. 24 грудня 2014 року Верховна Рада України ухвалила закон про відмову України від позаблокового статусу, що відкрило шлях для набуття в майбутньому статусу повноправного члена НАТО.
Міжнародне військове співробітництво України після здобуття незалежності на загал визначалося до євроатлантичної інтеграції, хоча процес цей був нерівномірним. Він мав періоди як прогресу, так і стагнації й навіть регресу. Однак з 2014 року процес співпраці з НАТО знову активізувався.
Автор: Бабчук О. П.
[DISPLAY_ULTIMATE_SOCIAL_ICONS]