ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Щоб не писав так страшно, бо вмре, радив Василю Стефанику, після прочитання його новел тесть письменника Кирило Гаморак. Але один із найталановитіших, найяскравіших письменників короткої прози у світовій літературі не міг писати інак. Він глибоко переживав трагічність цього світу і трагічність людського життя. Він не писав, він тихо кричав про жахливу реальність людської долі, про смертність людини.
Стефаник готувався стати лікарем, але не склалося і він став лікувати людські душі. Усі його оповідання пронизані великим болем за людиною. Кожна новела як гостра колючка назавжди залишається в серці читача. Варто прочитати «Сама самісінька» і стає зрозумілим, що так стисло і сильно ніхто не писав раніше. Та й пізніше навряд чи знайдеться такої сили письменник, який через мале міг осягнути велике. Кожна людина носить у собі свою смерть, Стефаник відчував це занадто гостро, а тому твори його не радісні. Він писав про безпросвітність людського буття. Друзі Стефаника радили йому не травмувати так боляче свого читача, адже люди тоді не жили у такій скруті й бідності, як відображав це Василь Стефаник. Але він навмисне згущував фарби, щоб достукатися до найбайдужішого, очистити й освітлити наші душі, бо світло, як відомо, найбільше вражає у темряві.
Про Стефаника, як і про кожну відому людину, існує багато згадок, домислів, веселих і сумних історій. Кажуть, що він, коли писав, то входив у якесь шаманство, він не писав – він мольфарив, чародіяв, втрачав зв’язок із реальністю. Ходять чутки, що в цьому йому допомагав алкоголь. Багато курив. І нерідко плакав, описуючи трагічні долі свої героїв. Писав лише коротку прозу і дивувався, що його колеги могли розписувати цілі романи. Адже усе що вони хотіли сказати в романі, Стефаник вміщував у три-чотири сторінки тексту. І це був найвищий рівень письменства.
Багато жінок любили Стефаника, але він по справжньому любив двох: Євгенію Калитовську й Ольгу Гаморак. І з обома не був повністю щасливим. З першою не міг жити разом, бо вона була одруженою, З другою був одружений, але буденщина й побут розточили і з’їли їхнє кохання.
Помер Василь Стефаник у великій фінансовій скруті. Кілька разів просив допомоги у митрополита Шептицького, який ніколи Стефаникові не відмовляв.
Є сторінки життя Василя Стефаника, які пов’язують його з нашим краєм. Він був у добрих стосунках із нашим земляком, молодим тоді ще письменником Григорієм Косинкою. Збереглася переписка двох письменників. Косинка у своїх листах до Стефаника описував нашу трипільську Дівич-гору, розповідав йому по неї легенди. Після цього Василь Стефаник став називати молодого письменника «Косинкою з Дівич-Гори». Той тішився цим і в подальшому підписував до Стефаника свої листи – «Ваш син з Дівич-Гори»
Василь Трубай