Життя після…

Павлина Кравченко

людина, яка любить квіти

“.. Збирала сумку, збирала документи і намагалась не плакати. Не думати про це.
А як можна про це не думать, якщо син в тебе офіцер в запасі…”
“.. Ми обнялися. Обнялися і плакали. Наче розуміли одне одного .. одне на двох..”
“.. А потім до нас іще приїхало, ще. І в решті нас було 16 чоловік”
“.. Моя одна знайома давно казала, “хороший кацап – це мертвий кацап”.
Задовго до цієї війни..”
“.. Ти постійно чекаєш вечора, що тобі зателефонують.. “Що в мене все добре” або
хотя б прийдуть оті дві галочки, що він просто прочитав…”

Світлана

пенсіонерка з Херсонщини

“.. Было страшно.. Уже в Херсоне вышли на остановке, а там уже танки стоят.
Говорит: “Танки стоят, а мы не знаем куда бежать. Все перекрыто! Как в село добратся..”
“… Люди стали розъезжатся кто как мог… ну вот так и жили”
“.. Там страшно. Там каждый день летает. Береслав, Береславский район, Красный маяк… Крупица, Змеевка.. село Костырка, вот я от туда.”
“.. Ну вот когда наши освободили нас… У нас не было ничего, ни дров.. У меня сын здесь.
И вот когда можна было ехать он нас забрал..”
“… Все хотят домой”

Ліля

Кошеня, 5 років

“..Пам’ятаю, що росія почала перша…
…Ну коли тривога, то мама мене нікуди не відпускає, навіть, по дворі погулять..”

Тетяна Шіліна

Працівниця музею

“.. Ми виїхали… Але страх залишився за тих людей, які лишились тут…”
“..Я розуміла, що крім мене.. Мене там по суті ніхто там не розуміє”
“…Все-таки матеріальні речі нічого не вартують. Головне, щоб близькі були поряд,
були вони в безпеці..”
“..Коли гинуть діти, це мабуть найстрашніше, що може статися. І хочеться тоді
зберегти своїх ще з більшою силою… захистити своїх дітей..”

Катерина Буренко

Краєзнавиця, вчителька, завідуюча Військово-історичним музеєм с. Трипілля

“…Ми брали сумки в дві руки. Пекли, варили. Вареники, пироги, соки… і їхали до Києва в госпіталь. …”

“.. От якась така невизначеність, образа. От за шо? Чого? Чого вони на нас пішли?”

“.. І він мені звонить, щоб виговориться.. І каже: “Ми не мали, де сховаться. .. коли обстріли. Я ніколи в житті не забуду це поле. Я його ненавиджу”

” Я завмерла…. і сльози в очах. І думаю, як оце не заплакать… І почав розповідать як він йому сниться, до нього приходить..”

Інна Новохатько

Волонтер

“..Всі тікали, виїжджали. Я навіть думки такої не допускала. Ну куди? Хто нас де чекає. Потрібно робити тут щось, допомагати..”
“.. І почалося. Люди щось хотіли робити, допомагати. і все це несли до мене..”
“.. І сильно запам’яталось як ми тоді на кручі, в мороз, фарбували в крижаній воді сітки… якимось чином вони тоді, навіть, сохли і вимерзали на морозі..”
“Село наше неймовірне.
А наші захисники то неймовірні титани..”
“… Люди, то велика сила. Хочеться, щоб і надалі так було. Тому що гуртом ми Переможемо”

Олександр

Житель Трипілля

“.. Ми всі зібралися. Всі зі своєю зброєю і почали облаштовувать блокпости…”
“..Потім потрапив на Донбас. Пів року там провоював… Під час бойових дій отримав
порання… “
“Уже не військовий. Але душа дуже болить за хлопців, які воюють.”
“Практично нікого вже не залишилось з ким я воював. Більшість загинула. Теж
також поранені”
“Хто був, хто воював, дуже тяжко знаходиться в цивільному житті… Ти не можеш нічого принести, а розумієш, що там потрібна допомога”
“руський мір… крім розрухи, голоду і холоду він нічого не несе. А саме страшне,
що він несе людям каліцтво, діти без батьків, батьки без дітей”

Міля

Киця-художниця

“Я, коли проснулась, то мама вже не спала (хоча такого ніколи не буває), і в нас були включені новини”
“Ми їхали 15 годин в потязі, але вообще ми їхали в Італію чотири дня..”
“Я дуже люблю ходить в школу, а в бомбосховище не люблю”
“Так співпало, було 2 коротких дзвіночка. А коли ми вийшли – був справжній гудок зі станції, ну тобто тривога почалась”
“Не люблю бомбосховище (шепіт), я там дві сороконожки бачила”

Анастасія Сидорук

Євроінтеграторка

“…Як, куди бігти, що робити?..”
“… І ти переосмислюєш повністю своє життя.. Ти зараз живеш… Другого шансу все
переробити в тебе не буде”
“..Наскільки багато загублено нашої автентичності.. багато людей нашої історії не знає”
“.. Людьми, які попри все ідуть до Перемоги. Не зважаючи ні на що”
“Ми тримаємо стрій”

Олена Пудовкіна

Мама двох дітей

“…Коли тобі не потрібно нічого, лише твоя подушка. Я не можу. Це так було важко. Саме перше, що я приїхала, мені хотілося до свого ліжка.. Я, навіть, по сьогоднішній день лягаю, просто хочу відчути цей запах..
Свого дому”
“.. Ми теж не знали, що робити. Чи їхати далі, чи повертатися…”
“.. Діти плачуть, що померзли. Бо це по суті вулиця, три часа ночі.В туалет вийти
неможливо. А ти не знаєш скільки маєш чекати ці документи..”
“.. Хочеться бути вдома і цінувати те, що маємо”

Оксана Кудренко

Зберігач фондів музею

“.. Прокинулась від вибухів. Вони були десь далеко, але наближалися відчутно.
При чому з усіх сторін, здавалося тоді..”
“…Думки кудись виїжджать не було абсолютно на той час… Ну і за музей теж.
Мої рідні казали: “Ну як це? Люди думають про себе, збирають валізки. А ти
думаєш про роботу”
“.. Багато від кого чула, що ця війна ось-ось вона закінчиться… Але ж знаючи історію,
я знала, що так не буде..”
“..Спокою немає. Ні коли лягаєш, ні коли встаєш. Усвідомлюєш, що це все
продовжується. І не знаєш, коли це все закінчиться”

Тетяна Скрипник

Уродженка Трипілля, пенсіонерка

“… І сказав, що завтра утром чи вночі щось буде страшне. Нас будуть бомбить…
Ми ще посміялися.. Кажу, не слухай всіх цих дурниць..”
“… Літак летить із Дніпра, і летить наче через наш будинок… залітає, і він горить…
а він летить.. а я кричу “Господи! Боже! Відведи його, щоб він не впав на ті крайні
хати в Трипіллі..”
“.. Воно як бахне! Заревом все небо. Ми за дітей, за всіх і в погреб. Сиділи в погребі
до 4 часом утра. Тому що боялися вийти..”
“…В плані морально дуже важко… Дуже важко як гинуть наші хлопці..”
“…Велика переоцінка нашого життя..”

Анонімно

Жителька Трипілля

“… Ми казали, треба буть повними придурками, щоб на нас напасти..”
“…Головне – це життя. Це залишитись живим”
“.. Війна показала – хто є хто. Одні останнє віддадуть. А інші – наче їх це не
стосується, це не їхня війна…”
“… Ну і звичайно, коли йдуть із життя ці хлопці. Які дійсно варті жити в цій країні,
а їх…”

Надія Бондар

Працює з дітьми у школі

“.. Ще й люди кажуть: “Війна почалась!” А я: “Та полякають нас день і так не може бути,
щоб війна… Якщо чесно, другий раз думається, що це просто страшний сон. І він
дуже дуже довго тянеться…”
“… Не розумієш, як можна так нас ненавидіти, щоб просто знищувать…”
“Маємо бути морально здоровими для того, щоб підтримувати потім наших воїнів…”
“..Я дякую всім, хто віддав життя… за нас. Просто дякую. Плачу і молюся..”
“.. Єдине, треба триматися. А Україна була і буде. Буде обов’язково. Дуже хочеться
цього моменту дочекатися”

Сергій Мартиненко

Працівник об’єкту критичної інфраструктури

“..Війна дуже.. Дуже показала всіх людей навколо. Хто є хто… Які за, а які проти
тебе..”
“..Хтось мені сказав, коли війна почалася. От такого життя як було до війни
більше вже не буде..”
“..Ти був готовий віддати все в той момент..”
“..І ти в той момент зрозумів, що війна підходить все ближче і ближче до твого дому”