Носар Галина Павлівна
( 1927 року народження уродженка села Трипілля )
Моя Прабабуся Носар Галина Павлівна розповідала що її родину голод застав в тяжкому становищі.
Її батька Носара Павла Яковича забрали за прилежність до родини Зеленого. Старша сестра Параска і сестра Марія, брат Костя і Михайло були в Києві, ледве зводячи кінці з кінцями щоб вижити. Мати була хвора ледве ходила. А ми: я і мій брат Іван, які були погодками (мені п’ять з половиною, а йому сім).Мали вигляд живих скелетів, але руки, ноги, лице були розпухлі від голоду. В хаті не було і крихти хліба. Я зовсім обезсилила. Лежала на печі і помирала, мати шила мені із старої спідниці платтячко на смерть. Я вже не просила їсточки. Іван плакав. До хати увійшла сусідка Шкельнічка і занесла велику чашку молока (бо в них була корова) і маленький шматочок хліба. Іван кинувся до їжі. Мати відклала шитво і розділила їжу на двох: на себе і на брата. Іван заплакав ще голосніше і попросив: – Мамо, давай дамо Галі хліба, і простяг матері свій шматочок. Мати поклала малесенький шматочок мені до рота, і я ковтнула, піднесла мені молока.
На наступний день з Києва приїхала сестра Параска, привезла трохи хліба, муки і гречаної крупи, так ми вижили. На кутку допомагали сусіди одне-одному, як могли. Померли тільки члени однієї сім’ї Тимошки (батько, мати і, двоє із п’яти дітей).
Люди, зневірені, вбиті бідою, знесилені від голоду, все таки вірили, що вони виживуть і краще життя настане. Голодомор 1932-1933 роках був найважливішою трагедією нашого народу. Сталін та його прибічники хотіли знищити цвіт нашої Української нації, зламати нашу волю. Але це їм не вдалося. Народ вижив. Ми завжди будемо пам’ятати про цей страшний голокост. І оповідь своєї бабусі Галі я буду розповідати своїм дітям, онукам, щоб таке лихо більше ніколи не повторилося.
Жовтень 2007 р. Записав Кравченко Павло