Солошенко Михайло Якович
(1923 року народження, корінний житель с.Трипілля)
Мені було 10 років. Пам’ятаю все добре тому, що був досить дорослий. Нас у сім’ї з дітей було троє: я, моя сестра Оля, брат Володимир.
Ми лежали на печі, коли до хати зайшли місцеві активісти. Я їх часто бачив, це був дядько Савка, якийсь дядько з рушницею та якась тітка Шура Хомівна. Вони почали шукати хліб, але в хаті хліба зовсім, зовсім не було, бо декілька днів тому “Красна мітла” вигребла все їстівне. Але матері вдалося приховати один горщик жита, який стояв на полиці, з іншими горщиками. Цей дядько з гвинтівкою почав колупати припічок, а потім, поскидавши нас з печі, і саму піч, він шукав золото і хліб, думав, що наховали, але він нічого не знайшов. А тим часом дядько Савко знайшов той “святий для нас горщик”, в якому було може кілограма зо три жита. Я йому кажу: дядько Сава не забирайте, бо ми ж помремо, а він у відповідь: не здохнеш! І так вони, оголивши хату від останніх харчів, пішли з двору.
Батько працював у колгоспі, забравши туди наших коней: Сірка і Каштана та два вози з плугом. Коли він прийшов додому, мати йому розповіла про те, що відбувалося, що поколупали піч, мати до того часу вже помазала її. Тато підійшов до печі і сказав мені, так, як я був найстарший: Миша, пошли. Я зліз з печі, вдівся і ми пішли з батьком до того будинку, де збиралися ті місцеві активісти після денної праці. Будинок був на високому фундаменті і батько не міг заглянути у вікно. Тоді він підсадив мене до вікна, і, я побачив, що всі ходили голі, було багато ласощів на столі і декілька графинів з горілкою. Коли я розказав це батькові, він сказав: зрозуміло, чим вони займаються після дня грабування.
Нашому коню в колгоспі поламали ноги, його зарізали. Батько приніс додому голову з нього. Мама відразу ж її у великий чавун і в піч. Зварила її, і, вже мали її їсти. Але до нас знову завітала “Красна мітла” і та тітка Шура заглянула у піч, а там зварене м’ясо, тоді вона взяла той чавун, винесла на двір і вивернула все на землю. Коли вони пішли, мама зібрала те виваляне в землі м’ясо у чавун, помила, залила водою і знову протушила в печі. Після того ми днів три ходили ситими. Та й батько на роботі у кишені понабирає жита чи овес. Також ходили з татом ловили рибу, сушили її, товкли в ступі на дрібні шматочки і варили з неї рибний суп. Та так і перебивалися.
Іще у наших сусідів померло четверо дітей. А інша сусідка – вдова, поховала своїх двох синів. Люди самі йшли на кладовище щоб померти. Вони приходили до братської могили і там просто засинали на віки. На нашому трипільському кладовищі було дві братських могил, розмірами 2×4 м., (вгору від Чигиринів справа). Одна для дорослих, а друга для дітей. Це були дві викопані поруч ями, в одну скидали дорослих, а в іншу клали штабелями дітей. Кількість мертвих дітей набагато перевищувала кількість померлих дорослих. І яма з дітьми набагато швидше заповнилась ніж яма з дорослими. Потім ці мертві тіла, які зложені у братських могилах попригортали землею і то не товстими шаром. Інколи траплялося так, що собаки, які залишилися живими, яких ще не з’їли, розривали ями аж до трупів.
Хочу розповісти про один випадок, який стався зі мною, уже на весні 33-го. Одного разу мій батько послав мене на Кісілівку до дядька Борща, його звали Миколою, він був добрим знайомим мого татка. Я пішов до нього, щоб узяти струганок. Коли я йшов понад річкою між дерезою, то побачив, що на мене біжить якийсь дядько з собакою. Я дуже перелякався і побіг додому. Розповів своєму батькові, і він зрозумів, що то був Северин. Цей Северин був людоїдом. Я зрозумів, що він хотів мене з’їсти. До цього випадку мені не вірилось, що існують люди, які їдять людей, але після цього я зрозумів, що це дійсно так і став бути дуже обережним.
Тяжкий голодомор був пережитий мною і вся моя сім’я залишилася жива і здорова.
Пам’ятаю, що на весні 1933 року, коли піднялась молода трава і бур’ян, по долині річки Бобриця і на Халеп’янській горі, люди знаходили трупи померлих людей, які пролежали тут цілу зиму, і вже почали розкладатися. Це були люди з віддалених від Дніпра сіл. В тяжку, голодну зиму, вони добиралися до Халеп’янської пристані, щоб поїхати до Києва в надії врятуватися від голоду. Люди, які жили близько того місця, позакопували трупи нещасних людей, прямо там на місці, де вони лежали. Так що там, біля містка через річку Бобриця, лежать кістки померлих від голоду людей.
Листопад 2002 р. Записав Сваволя Олександр